Аптекар - Стефані Маєр

І вона довіряла Деніелу, знаючи, що він не скривдить її і не зрадить.

Усвідомлюючи, що, можливо, страшенно помиляється, вона все одно йому довіряла.

— Дякую, — відповіла. — Чудово було б. Я з’їду на узбіччя на наступному виїзді.

Ці слова дивно пролунали, коли вона їх промовила. Немов репліка з телевізора, рядки одного актора іншому. Але, гадала вона, саме так лунають діалоги нормальних людей. Просто в її житті таких було обмаль.

Протягом кількох кілометрів до наступного виїзду з дороги так приємно було їхати в тиші. Спокій навіть нагнав на неї ще більшого сну. Вона вже мимохіть почала повільно блимати, коли виїжджала на брудне узбіччя.

Ніхто не прохопився ані словом, поки вони мінялись місцями. Голова Кевіна похилилась на спинку сидіння, очі заплющені. Деніел ледве торкнувся її плеча, проминаючи її.

Та хай як вона втомилась, заснути їй вдалося не одразу. Спочатку вона гадала, що це через незвичне відчуття, що машина під нею рухається; її тіло звільнилося від тривалої звички усвідомлювати, що, оскільки вона за кермом, спати не дозволено. Вона кілька разів зиркнула на Деніела з-під своєї бейсболки, просто щоб бути певною. Він умів кермувати машиною. Отже, можна відпочити. Звісно, сидіння було незручне, але не більш незручне, ніж її звичайне місце для сну. Вона навчилась відпочивати де тільки могла. Але її голова була… надто вільною. Збагнувши це, вона усвідомила, що їй бракує протигаза. Він став невід’ємним атрибутом її сну.

Коли вона усвідомила, у чім річ, усе владналось. Вона натягнула кепку на побите обличчя якомога нижче й наказала собі розслабитись. Сьогодні вона дротів не натягувала. Жодного небезпечного газу. Усе добре, запевнила вона себе.

Було поночі, коли вона прокинулась. Вона почувалася скуто, тіло страшенно нило й хотілося їсти і в туалет. Вона хотіла б поспати ще, аби уникнути усіх цих неприємних відчуттів, але брати знов сперечалися. Вона надовго відключилась, тому не могла їм дорікнути, що вони про неї забули, але їй хотілося, щоб вони не сварились через неї, коли вона прокинулась.

— …Та вона ж негарна, — казав Кевін, коли вона почала просинатись.

— Ти ж навіть не знаєш, який у неї вигляд, — сердито відповів Деніел. — Ти натовк їй обличчя, перш ніж тобі випала нагода назватися.

— Річ не в обличчі, малий. У неї статура, як у кістлявого десятирічного хлопчика.

— Через таких, як ти, жінки думають, що всі чоловіки — собаки. Таких ще кличуть сильфідами.[3]

— Ти начитався забагато книжок.

— А ти читаєш замало.

— Я кажу так, як є.

— У тебе обмежене сприйняття.

— Агов, усе гаразд, — встряла Алекс.

У таку розмову ніяк не можна красиво втрутитись, але вона не хотіла вдавати, що спить.

— Без образ.

Знявши бейсболку з обличчя, вона витерла слину, що бігла з розбитої губи.

— Пробач, — пробурмотів Деніел.

— Не хвилюйся. Мені треба було прокинутись.

— Та ні, я за нього.

— Невисока думка твого брата про мої принади є особливим різновидом компліменту.

Деніел розсміявся:

— Слушно.

Кевін фуркнув.

Алекс, потягнувшись, застогнала.

— Дай-но я вгадаю. Коли ти уявляв напарницю Схибленого вченого, загадкову Олеандр, перед твоїми очима поставала білявка? — вона глянула на його обличчя, яке раптом напружилось. — Так, безперечно, білявка. З великими грудьми, довгими засмаглими ногами, повними губами й великими блакитними очима, як у лані? Чи я все вгадала? О, ще з французьким акцентом, так?

Кевін не відповів. Вона озирнулась на нього. Він дивився у вікно, немовби зовсім її не слухаючи.

— Усе в одній, — розсміялась вона.

— Він завжди був прихильником очевидного, — прокоментував Деніел.

— Ніколи не бачила таких на цій роботі, — мовила Алекс до Деніела. — Я не кажу, що у такого створіння обов’язково бракує мізків, але справді, навіщо десятиріччями скніти над безславними дослідженнями, якщо існує безліч інших варіантів?

— Я бачив таких дівчат на такій роботі, — пробурмотів Кевін.

— Певна річ, агенток, — припустила Алекс. — Вкрай сексуальна праця. Захоплива. Утім, повір мені, лабораторні халати насправді зовсім не додають краси фігурі, попри те, якими їх показують у розпусних костюмах на Хелоуїн.

Кевін знов почав визирати з вікна.

— Як почуваєшся? — спитав Деніел.

— Ой.

— О, перепрошую.

Вона знизала плечима:

— Треба знайти місце, де б зупинитись. Я не зможу повечеряти у ресторані, щоб хтось не викликав за вами двома копів. Нам треба десь знайти мотель і потім хтось із вас піде до продуктової крамниці.

— Обслуга в номери не годиться? — здивувався Деніел.

— У таких готелях помічають, коли ти платиш готівкою, — Кевін пояснив перше, ніж вона встигла. — Даруй, брате. Скрутна у нас буде ночівля.

— Ти за кермом цілий день? — спитала вона.

— Ні, ми з Кевом кілька разів їхали почергово.

— Неймовірно, щоб я стільки проспала.

— Гадаю, ти цього потребувала.

— Так, мабуть, я гарувала, як віл, надто довго.

— Обмаль часу, — пробурмотів Кевін, — а так багато людей ще треба замордувати.

— Правду кажеш, — весело погодилась вона, аби тільки його роздратувати.

Деніел розсміявся. Він видавався таким добрим та ласкавим — більше, ніж будь-хто, кого вона колись зустрічала, — але він, безперечно, дивак. Можливо, неврівноважений.

Вони знайшли маленький мотель на околиці Літтл Рока. Алекс гадала, що мала б трішки впізнати містечко, але їй нічого не нагадувало про її відвідини дідуся та бабусі в дитинстві. Можливо, місто надто розрослося, відколи вона востаннє була тут. А можливо, вона просто була в іншій його частині. Десь неподалік поховані її бабуся та дідусь.

Їй було цікаво, чи вона щось відчуватиме через це. Але до цього міста їй було байдуже. Вона не почувалася до них ближчою від того, що зараз перебувала неподалік з їхнім генетичним матеріалом.

Кевін наполіг на тому, щоб улаштувати все на рецепції. Мабуть, на краще, що зараз Кевін взяв усе у свої руки; через її обличчя Алекс годі було посилати на завдання, та навіть якби вона мала добрий вигляд, він у цьому був фахівцем. А вона зналась лише на тому, що завчила під час теоретичних досліджень та кількох років спроб і помилок. Кевіна ж навчили набагато більше, він довів це у польових умовах. Про Деніела навіть годі й згадувати. О, звісно, з обличчям у нього все добре, але він має абсолютно хибні інстинкти.

Показовий приклад того — коли вони сварились через те, що Кевін зняв для них тільки один номер. Йому й на гадку не спало, що рецепціоніст радше запам’ятав би двох чоловіків, що, прийшовши разом, заплатили готівкою за два номери. І коли Кевін став за троє дверей від кімнати, яку вони виняйняли, Деніел зовсім не збагнув