Твердиня - Максим Іванович Кідрук
— Я вставав відлити о пів на четверту ранку, — випростався Семен.
— Мабуть, то був ти, — кисло всміхнувся Левко. Його підмивало спитати, чи Сьома наближався до наплічників, чи присідав і нишпорив у них, але язик не повернувся. Так іноді легше. Хоч і неправильно.
— А ти злякався?
— Ледь не перефарбував штани в коричневе.
Ніхто не відреагував на жарт, мабуть, через тон, яким він був проказаний.
Сатомі розливала окріп по чашках. Левко пройшовся по табору, не замислюючись над тим, що робить, аж поки не усвідомив, що стоїть на тому місці, до якого наблизився силует у його сні. Хлопець опустився навпочіпки і подумки зазначив, що його рюкзак лежить згори.
Левко глипнув на товаришів. Ніхто не звертав на нього уваги. Він розкрив наплічник і обстежив його нутрощі. Запасна пара взуття, зв’язані вузлами шкарпетки, чисті футболки, одні шорти, білизна, зарядний пристрій для телефону, пригодницький роман Вілбура Сміта «Крик диявола», засоби гігієни (в окремому відділенні), навігатор, противедмежий балончик, сокирка. Трохи безладно, та у пацанів так завжди. «Тобто у нормальних пацанів, — подумав Левко. — Не у таких, як Ян чи Ґрем».
Головне, що все на місці.
Левко збирався відкласти наплічник, коли спинився, згадавши дещо. У задній частині рюкзака розташовувалась кишеня для паперів, де він зберігав обидва паспорти (закордонний та український), недоторканний запас грошей, дебетну картку VISA банку «Nordea», а також різноманітні документи, пов’язані з подорожжю (роздруківки з Інтернету, карти, бронювання хостелу в Куско). Левко розстебнув блискавку і засунув руку у відділ для паперів. Перебрав вміст руками, не надто приглядаючись. Ніби все гаразд, хоча…
Стоп!
Чогось не вистачало.
Хлопець витягнув футболки, книгу і згорток із білизною, щоби краще бачити кишеню. Паспорти, роздруківка, виписка з адресою й телефоном посольства України — все на місці, крім… льодяна брила сповзла по стравоходу й бухнулась у шлунок… не було характерного глянсуватого альбомного аркуша, вкрай важливого аркуша, з якого почалася ця авантюра.
Не було карти.
«Чорт забирай, зникла мапа Ґуннара!»
Непокоїла не так відсутність листка (карта не вирізнялась точністю і не була критично важливою), як усвідомлення того, що вночі хтось реально виходив із джунглів, рився у їхніх рюкзаках і поцупив малюнок, по якому вони намагаються знайти Паїтіті.
Дідько, цього не може бути! У такій глушині не може бути людей.
«Можливо, я віддав карту комусь, наприклад Сьомі, і просто не пам’ятаю?»
У Семена зберігалася ксерокопія, зроблена у Швеції, тож йому не було сенсу забирати оригінал у Левка, проте українець мусив спитати.
— Сьомо, ти не… — Голови піднялись на українця, і він затнувся. Щось підказувало: не слід розповідати про зникнення карти, особливо про те, як вона зникла, поки він в усьому не розбереться. Левко на ходу переформулював запитання: — У тебе є копія карти, правда?
— Якої карти? — туманно перепитав росіянин.
Левко нашорошився. У них не картографічна експедиція, щоб Сьома не розумів, про яку мапу йдеться.
— Карти, яку накреслив Ґуннар. Здається, я віддав тобі копію в Пуерто-Мальдонадо, коли ми домовилися з Атаучі за човен.
Семен збентежився, і це зауважили всі, не лише Левко. На кілька секунд встановилася ніякова мовчанка.
— Ну так… — пробубнів Сьома.
— З нею все добре? — Лео в’ївся очима в лице приятеля.
Росіянин піджав губи і лупнув на українця:
— Ні.
— Що значить «ні»? — «Невже копію теж забрали?» Одну карту Левко міг загубити, але якщо зникли обидві…
— «Ні» значить, що з моєю картою не все добре.
— Що з нею?
— Її нема.
— Сьома, я пам’ятаю, як давав її тобі на при…
— Я нею підтерся, Лео.
Сатомі пирснула. Лиця Ґрема і Яна підсвітились посмішками. Левко зберігав серйозну міну, не тямлячи, сміється Семен з нього чи говорить без жартів. Діловито прокашлявшись, хлопець повільно заговорив:
— Розумію, що моє питання прозвучить просто дико, але, Сьома, чувак, ти не міг би пояснити, якого хера ти підтерся власною копією карти Ґуннара Іверса?
Ян Фідлер, гойднувшись назад, розреготався.
— Ну, туалетний папір весь намок, і я подумав… — буботів Сьома. — Більше нічого не було… Просити серветки у Сатомі я посоромився… Не буду ж я виривати сторінки з твоєї книги? Ну реально, чувак, хіба нє? Я схопив перший-ліпший листок з наплічника і пішов у кущі. Було трохи темно… Я помітив, що то за папірчик, тільки після того, як використав його з однієї сторони. Я тільки потім перевернув і побачив, що то карта…
Ґрем, Ян і Сатомі за животи хапалися від реготу. Чех дореготався до сліз. Зате Левку було не смішно. Йому здалося, що він зараз лусне.
— А шо? — правив далі Семен. — Ну не кластиму ж я її назад собі в наплічник? От я і використав папірець до кінця, тобто з іншого боку також…
— Твою мать! Твою мать!!! — Левко зопалу перейшов на російську. — Ти не вигадав нічого кращого, як підтертися картою??? А листочки, розтуди твою маму, ЛИСТОЧКИ!!! Ти ж у джунглях, Сьомо! Мені що, треба було зрубати дерево, щоб ти підтерся?
— Але ж то була копія твоєї карти, чорт забирай! — спробував захищатися Сьома. Настала черга Левка нітитись. — Навіщо вчиняти з цього скандал? У тебе ж є оригінал. — Помітивши, як змінилось обличчя українця, Семен вигнув брови. — Чи… — Зненацька він усвідомив, що розмова виникла неспроста, і з місця попер у наступ. — Де оригінал, Лео? — спитав цілком серйозним тоном.
Левко осягав: якщо розкаже, що його сон — імовірно, ніякий не сон, то автоматично визнає, що за ними спостерігають, ба більше — хтось шастає табором посеред ночі, а це доконає команду. Після першої доби у справжніх хащах народ на межі. Хлопець відчував, що мусить збрехати. І тоді він обережно, зважуючи кожне слово, проказав:
— Я загубив її…
Секунд десять усі ошелешено мовчали.
— Як то загубив? — зронила Сатомі.
— Ну отак, загубив.
— Де?
— Не знаю…
— Чому ти не сказав нам про це? — поцікавився Ґрем.
— Бо думав, що у нас є копія.
— У тебе з собою тільки одна копія?
— Так, інша лишилась у Стокгольмі.
— Почекайте, — стрепенулась Сатомі. — Якщо я все правильно розумію, ми зараз заглиблюємося в надра найбільш неприступних нетрищ на Землі у пошуках ефемерних руїн, не маючи
