Безцінний - Зигмунт Мілошевський

— Не допомагаєш, — буркнула так грубо, що він відсмикнув руку, як обпечений.

— Щось не так, — почули вони в навушниках голос Кароля.

17

Завдання Бознанського не було складним. Він мав не допустити, щоб під час грабунку патруль з’явився поблизу вілли Ричмонда. В найоптимістичнішому випадку це означало б тільки спостереження. Патруль, що виходив на свій перший обхід, міг вирушити в інший бік поселення, через Орхард-Плейс у бік бульвару. Це означало б, що мине добрих двадцять хвилин, поки опиняться на Серпентин поблизу їхнього будинку й дому Ричмонда.

У напівоптимістичному випадку патруль вирушить у їхній бік. Тоді Кароль мав про це повідомити, щоб Ґмітрук привів у дію невеликий вибуховий пристрій у резиденції на Менор-Плейс. Настільки невеликий, щоб відчинилося вікно і спрацювала сигналізація. Цього повинно було вистачити, щоб патруль пішов перевірити, який телепень не зачинив вікно перед від’їздом.

У песимістичному випадку частина охоронців все одно піде в їхній бік. Тоді Кароль мав їх затримати казочкою про нью-йоркський невроз, який не дає йому спати. Про напади страху, які штовхають його на нічні прогулянки, про те, що хоче бути назовні, поближче до швидкої допомоги, коли з ним щось станеться. Одне слово, мав заморочити їх потоком слів.

Нарешті патруль вийшов зі своєї будки, двоє чоловіків рушили лінивою ходою в його бік. Згідно з планом Кароль мав сказати «Підпалюй», але натомість у нього вирвалося, що тут щось не так.

— Підпалюй, — прошепотів усе ж таки майже одразу.

Чоловіки зробили ще кілька кроків у бік його куща, коли двері в будці несподівано відчинилися.

— Дінґ! — гукнув чоловік у формі. — Гайніть на Менор, 11, якийсь кретин не зачинив вікна, і система психує.

Домінґо Чавес крутнувся на п’ятах, недбало віддав честь і разом з напарником рушив у протилежний бік. Кароль встиг іще вловити фрагмент розмови, яка скоріше за все торкалася теми ванн з гідромасажем. Чавес запевняв, що йому вже несила боротися з грибком у душі.

— О’кей, — прошепотів. — Пішли в інший бік.

— Скажи, що там не так.

— Це той самий патруль. Ті самі люди. Вчасно закінчили зміну, з’явилися інші, копошилися там разом півгодини. От тільки зараз цей чувак Чавес і його напарник повинні були у цивільному одязі піти додому, а вони вийшли патрулювати. Не розумію.

В ефірі запанувала неспокійна, сповнена напруження тиша. І тоді озвалася Ліза.

— Щось тут не так.

18

Контраст між дошкульним, але загалом приємним холодом надворі та спекою в давно не провітрюваному домі Ричмонда був жахливий. Ліза змокла як хлющ, краплі поту спливали по її голому тілу і всотувалися в килим, ще ніколи не почувалася такою голою, як тепер, убила б когось за клапоть рушника або простирадла, щоб можна було вкритись або хоча б витертись.

Коридор, який відділяв її від Гассама і Рафаеля, був радше галереєю, ніж коридором. З правого боку було троє дверей, які вели до двох спалень і ванни. Зліва від вітальні і датчиків руху й тепла, які там знаходилися, її відділяла ажурна балюстрада, яка не могла бути жодним прикриттям. Дистанцію подолала, притулившись спиною до стіни, щоб датчики не зафіксували наплічник; це було зайвою обережністю, адже він нагрівся так само, як усе в цьому пеклі.

У домі не світилася жодна лампа, але до заскленої вітальні потрапляло достатньо світла ззовні, щоб могла добре бачити усі елементи багатого інтер’єру. Як і раніше, замислилася, навіщо знавець мистецтва, що полює на аукціонах на американських імпресіоністів, тримає у представницькій вітальні страшні імітації, якісь олеографії з вазонами та яблуками, що висять між головою ведмедя та рогами оленя. Ще крок — і світло ліхтарика відбилось у скляних очах ведмедя; вона здригнулася, бо їй здалося, що опудало звіра водить за нею очима. «Заспокойся, — шепнула собі шведською, — бо захворієш на параною».

Рухалася по м’якому покриттю, звуки у будинку створював шум гарячої води в обігрівачах, яку качала система, будь-що намагаючись підтримувати в резиденції тропічні умови. Її тиха хода в цих умовах була абсолютно нечутна.

Дійшла до кінця коридору й уважно придивилася до фрамуги, бо відчинені двері видалися їй підозрілими. І недарма. Прохід між коридором і «спальнею Гассама» не був звичними дверима. Тут узагалі не було ані дверей, ані одвірка. Були три ледь помітні жолобки кольору стін — тому й не помітила їх у камері. Ретельно оглянула у світлі ліхтарика стелю й побачила, що має бути в цих жолобках. Першим щитом з боку коридору була тонка пластина, яка зливалася з сусідніми стінами, і, певно, слугувала для того, щоб замаскувати Гассама й решту. Другим була товста сталева перегородка, яка захищала від вогню і зламу.

Якщо мистецька кімната була правильно спроектована, картини мали б залишитися неушкодженими, навіть якби решта приміщення згоріла. Третіми дверима, які могли ховатись або висуватися зі стелі, була скляна поверхня, що дозволяла впустити всередину трохи денного світла, не закриваючи вид і водночас ізолюючи зібрання від коливань температури й вологи, забезпечуючи для нього ідеальні умови.

От тільки питання: чому жодна з цих перегородок не була опущена?

— Щось тут не так, — сказала Ліза.

Минуло дванадцять хвилин, відколи покинула безпечне сховище за стовбуром бука.

19

Лоренц і Ґмітрук зосереджено слухали, як Ліза швидко пояснює їм, що вона знайшла і чому ще не зайшла всередину.

— Може, він замикає тільки тоді, коли вдома є гості, — припустив Ґмітрук. — Боїться випадкових людей, зацікавлених поглядів, змін температури та вологості, пов’язаних із домашнім життям. А коли його немає, будинок захищений, усередині підтримується стала температура…

— Поки хтось не залізе й не влаштує там Амазонію, — втрутилася Зоф’я.

— Може, й так. А може, залишає їх відчиненими, щоб іноді мати можливість хоча б через камеру подивитися на свої картини. У цьому сейфі немає камер, це єдиний спосіб, щоб пересвідчитися, що все гаразд.

— Можливо. Колекціонери — люди божевільні. Коли витріщаються на картини, для них більше нічого не існує.

— Може, — прокоментувала по рації Ліза і промовила вголос те, про що всі віднедавна думали. — А може, це пастка.

Ґмітрук з розпачем застогнав.

— Без параної, — сказав він. — Поки що все йде згідно з планом. Якщо Юнак там справді є, то бери його — і змиваймося, теоріями змови розважатимемося дорогою до Польщі. Нумо!

20

Лихі передчуття пані докторки могли бути просто істерикою людини, яка ніколи не потрапляла в таку ситуацію. Так само, як і дивні передчуття пана арт-дилера, який, мабуть, востаннє ховався від когось у часи харцерства.