Аптекар - Стефані Маєр

— Він сказав, що в мене пухлина!

— Доброякісна пухлина. Яку він видалив просто в тому кабінеті під місцевою анестезією, швидко переконавши тебе, що то дрібниця. Навіть грошей з тебе не взяв. Не роздувай з цього більшої події, ніж була насправді.

— Жартуєш? Як ти міг… — Деніел кричав на все горло. — Як ти сам перед собою це все виправдовуєш? Протягом усіх цих років ти маніпулював мною! Поводячись, як із лабораторною мишею заради власної розваги!

— Навряд, Денні. Я із шкури вилазив, щоб ти жив у безпеці. Агенція прагнула, щоб я розіграв власну смерть від самого початку, та я не міг вчинити так із тобою, особливо після того, що трапилося з мамою і татом. Тому я, надававши купу обіцянок, кожні вільні вихідні летів у Мілвокі, щоб грати ув’язненого злочинця.

Наступні запитання Деніел ставив уже спокійнішим голосом:

— А я їхав на авто. Чи справді все це було так потрібно?

— Спитай спеціалістку з отрут. Така робота не для сімейних людей.

Деніел глянув на неї.

— Правда?

— Правда. Вони полюбляють вербувати сиріт — бажано єдиних дітей у сім’ї. Як твій брат уже казав, стосунки з людьми дають поганцям можливість повернути все на свою користь, скориставшись цим проти тебе.

Його голос ще пом’якшав.

— А ти сирота?

— Я не певна. Я ніколи не зналася з батьком. Можливо, він ще десь є живий.

— Але твоя мама…

— Рак матки. Мені було дев’ятнадцять.

— Пробач.

Вона кивнула.

Запала нетривала, але дуже приємна тиша. Алекс затамувала подих і благала, щоб вона тривала якнайдовше.

— Коли ти справді повірив, що я помер… — повів Кевін.

Алекс, увімкнувши радіо, стала перебирати станції. Кевін натяку не зрозумів. Деніел просто не зводив очей з вітрового скла.

— …Я саме почав працювати з Енріке де ла Фуентесом. І з перших днів збагнув, що справа валитиметься з рук. Я знав, що він скоїв з родинами своїх ворогів. Настав час тебе звільнити.

— Тобто, тобі звільнитись від шаради з відвідинами у в’язниці, — пробурмотів Деніел.

Алекс знайшла станцію з класичною музикою й увімкнула так, щоб розчути її попри голос Кевіна.

— Саме тоді я й поставив пристрій стеження. Я мав знати, що ти в нормі. Більше ніхто за тобою не стежив, тільки за мною.

Деніел недовірливо хмикнув.

Через гучну музику в Алекс ще дужче розболілася голова. Вона знов прикрутила звук.

— Усе в Управлінні… погано скінчилось. За планом, треба було чекати, поки все стихне й про мене забудуть, потім мені мали змінити зовнішність. З часом я б повернувся до тебе, малий. Спочатку ти б мене не впізнав, але я б не дозволив тобі почуватися самотнім ціле життя.

Деніел дивився просто перед собою. А їй стало цікаво, чи насправді він вірив у те, що розповідав його брат. Він, хитаючись, продирався крізь безліч різноманітних зрад.

— Що трапилося з Управлінням? — спитала Алекс.

Вона дійсно не хотіла встрявати в цю розмову, але скидалось на те, що Деніел не має наміру розпитувати. Раніше, поки вона не долучилася до цього небажаного союзу, для неї не надто важило, як саме Кевін покинув ЦРУ. А зараз це було важливим. Це і її стосувалося.

— Коли завдання з вірусом було виконано і де ла Фуентеса прибрано із загальної картини, Управління вирішило повернути мене, але залишились деякі неприховані кінці, що мене турбували. Я хотів усе владнати. Це забрало б небагато додаткового часу, та й я перебував у картелі в надзвичайному становищі. На додачу то була слушна нагода вплинути на те, що відбувалось у картелі, — хто брав гору й якими могли бути подальші завдання, водночас збираючи надійну інформацію про нову структуру картелю. Я повірити не міг, що Управління відкликало мене, і відмовився виїжджати. Я гадав, що зрозуміло все розтлумачив, але… Мабуть, вони мені не повірили. Мабуть, подумали, що я став негідником, який перейшов на інший бік, обравши картель. Мені досі все це видається безглуздям, — він захитав головою. — Я гадав, що вони знають мене краще.

— І що вони зробили? — спитав Деніел.

— Попалили мене. Видали мене як агента, розповіли людям, що я вбив де ла Фуентеса. І ці люди прийшли мститися.

— І помстились, як гадали в ЦРУ, — здогадалась вона.

— Саме так.

— А ти вбив його? — спитав Деніел. — Де ла Фуентеса?

— Це частина моєї роботи.

— А ти багато людей убив?

— Ти справді прагнеш те знати?

Деніел тихо чекав, не озираючись на брата.

— Добре. Гаразд. Я вбив десь е-е-е… сорок п’ятеро людей, а можливо, більше. Я не певен щодо загальної кількості, адже не завжди є час перевіряти пульс. То ти розумієш, чому я мав тримати тебе якнайдалі від мого життя?

Тепер Деніел поглянув на Алекс.

— А ти коли-небудь вбивала когось?

— Тричі.

— Тричі… о! Тих, кого твоя компанія послала за тобою?

— Так.

— Не поводься так, ніби через це вона краща за мене, — втрутився Кевін, розсердившись.

— Я й не думав… — повів був Деніел.

Тепер уже випала черга Кевінові кричати.

— Спитай, скількох вона катувала перед тобою. Спитай, як довго тривали катування кожного з них. Скільки годин — чи діб? Я просто стріляв у людей. Чітко й швидко. Я б ніколи не робив те, що робить вона. Будь з ким, надто з невинним цивільним, як…

— Стули пельку, — гаркнув Деніел. — Просто припини говорити. Не кажи такого про неї. Хай скільки болю вона завдала мені, пам’ятай, що ти завдав мені більшого. Це більше боліло й тривало набагато, набагато довше. Кажеш, мав добрі підстави. І вона мала. Вона не знала, що її обманюють, що нею маніпулюють. Я знаю, як це.

— Немов вона тут просто безневинна стороння людина.

— Я сказав, стулися! — останнє слово Деніел проревів оглушливо голосно.

Алекс сіпнулась. Пес заскиглив, втягуючи морду в машину й дивлячись на хазяїна.

— Спокійно, — мовив Кевін, мабуть, собаці.

Деніел помітив, як вона відреагувала:

— З тобою все добре?

— Власне, на додачу до купи інших неприємних пошкоджень, у мене ще й голова зараз лусне.

— Даруй.

— Пусте.

— У тебе такий вигляд, ніби ти зараз розвалишся, — і образно, і буквально. Хочеш, я кермуватиму? А ти, можливо, подрімала б.

Вона хвильку поміркувала. Їй завжди доводилося робити все самотужки, але то й добре, бо тоді вона знає, що все зроблено як годиться. Їй ні з ким було кермувати по черзі, але то теж добре, бо тоді їй не доводилось нікому довіряти. Довіра — вбиває.

Утім, вона усвідомлювала межі своїх можливостей. Щось у думці про те, що можна спати й