Цифрова Фортеця - Ден Браун

Із чимось схожим на побожний захват доторкнувся він до блоку живлення, що висів у нього на ремені. Цей пристрій, подарований йому клієнтом, буквально відродив його до нового життя. Тепер він міг отримувати замовлення в будь-якій точці земної кулі. Уся контактна інформація надходила миттєво й безслідно.

Він із радістю доторкнувся до вимикача. І його окуляри блимнули й ожили. Знову він почав перебирати пальцями в повітрі. Він уже встиг записати імена своїх жертв. Узнати їх нескладно — треба було просто знайти гаманець і дамську сумочку. Контакти на його пальцях з’єдналися, і на лінзах окулярів з’явилися літери, що привидами повисли в повітрі.

ОБ’ЄКТ: РОЧІО ЕВА ҐРАНАДА — ЗНИЩЕНО

ОБ’ЄКТ: ГАНС ГУБЕР — ЗНИЩЕНО

А трьома поверхами нижче Девід Бекер сплатив за рахунком і, тримаючи недопитий келих у руці, рушив через вестибюль до тераси, щоб ковтнути свіжого повітря. «Туди й назад», — пригадалося йому. Однак усе складалося не так, як він сподівався. І тому мав прийняти остаточне рішення. Чи слід йому все кинути й повернутися до аеропорту? «Питання національної безпеки». Він стиха вилаявся.

«Якщо це питання національної безпеки, то чому вони послали мене, викладача?»

Відступивши так, щоб його не бачив бармен, він вихлюпнув залишки напою в кущ жасмину в горшку. Від горілки в нього трохи замакітрилося в голові. «Ти — найекономніший п’яничка, тобі багато не треба», — часто жартувала Сюзанна. Наповнивши важкий кришталевий келих водою з фонтанчика для пиття, Бекер жадібно випив ковток за ковтком.

Він трохи поприсідав і помахав руками, намагаючись струсити із себе легенький дурман, що оповив його свідомість.

Він проходив повз ліфт, коли його двері ковзнули й розчинилися. Усередині показався якийсь чоловік. Усе, що Бекеру впало в очі, — це його окуляри в дротяній оправі. Чоловік затулив обличчя носовою хусткою й висякався. Бекер ввічливо всміхнувся й рушив далі... У задушливу севільську ніч.

РОЗДІЛ 42

А в блоці № 3 Сюзанна знервовано походжала туди-сюди. Вона дуже шкодувала, що не викрила Ґейла, коли мала можливість.

А Ґейл сидів за своїм терміналом.

— Стрес — украй шкідлива для здоров’я річ, Сью. Хочеш скинути камінь із душі?

Сюзанна змусила себе сісти. Вона гадала, що на цей час Стретмор закінчить розмову й повернеться поговорити з нею, але він не приходив. Намагаючись опанувати себе, Сюзанна уставилася поглядом на екран комп’ютера. «Слідопит» і досі працював — уже вдруге. Та тепер це вже не мало значення. Сюзанна знала, яку адресу він видасть: GHALE@ crypto.nsa.gov.

Зиркнувши на засклений кабінет Стретмора, вона зрозуміла, що не має сил ждати більше. Настав час перервати телефонну розмову командира. Вона встала й рушила до дверей.

На обличчі Ґейла з’явився стривожений вираз, бо дивна Сюзаннина поведінка не пройшла повз його увагу. Швидким кроком він перетнув кімнату і, склавши руки на грудях, заступив їй шлях.

— Скажи мені, що відбувається, — настійливо спитав він. — Сьогодні тут явно щось відбувається. Що саме?

— Дай пройти, — сказала Сюзанна якомога спокійнішим тоном, відчувши небезпеку.

— Ну ж бо, кажи, — напосідав Ґейл. — Стретмор фактично вигнав Картукяна з роботи за те, що він сумлінно виконав свій обов’язок. Що відбувається всередині «Транскоду»? Немає в нас такої діагностичної програми, що працює аж вісімнадцять годин. Це якась бздура, і ти це чудово знаєш.

Сюзанна примружилася. «Ти до біса добре знаєш, що відбувається».

— Відійди, Ґреґу! — сказала вона так, щоб це лунало як наказ. — Мені треба до туалету.

Ґейл саркастично пирхнув. І дивлячись на Сюзанну впритул, відступив убік.

— Вибач, Сью. То я так до тебе залицяюся.

Сюзанна прослизнула у двері й вискочила з блоку № 3. Ідучи вздовж скляної стіни, вона фізично відчувала, як Ґейл свердлить її поглядом.

З неохотою пішла вона до туалету. Перед зустріччю зі Стретмором їй доведеться зробити обхідний маневр, щоб Ґейл нічого не запідозрив.

РОЗДІЛ 43

Жвавий чоловік сорока п’яти років Чед Брінкергоф був добре напрасований, добре вдягнений та добре поінформований. На його легкому літньому костюмі, як і на його засмаглій шкірі, не було ані зморшки, ані натяку на зношеність. Його волосся було густе, піщано-біляве і, що найважливіше — натуральне. Очі мали яскраво-блакитний відтінок — злегка підкреслений таким чарівним винаходом, як контактні лінзи.

Він окинув поглядом обшитий деревом кабінет і подумки відзначив, що досяг в АНБ піку своєї кар’єри, буквально злетівши на верхній щабель ієрархії: він сидів на дев’ятому поверсі — у так званому Махогані Роу, тобто там, де начальницькі кабінети були оздоблені червоним деревом.

У кабінеті 9А197. То був директорський офіс.

Цього суботнього вечора в Махогані Роу було тихо, як на кладовищі, усі працівники давно порозходилися насолоджуватися розвагами, які можуть дозволити собі впливові люди. Хоча Брінкергоф і мріяв завжди про якусь «справжню» посаду в цьому агентстві, вийшло так, що він опинився на місці «особистого помічника», яке офіційно вважалося глухим кутом і пасткою в політичних щурячих перегонах. І той факт, що він працював пліч-о-пліч з єдиним найвпливовішим чоловіком в американських розвідувальних колах, мало втішав Брінкергофа. Він був випускником Ендовера та Вільямса, і ось тобі маєш: сорок п’ять років, без реальної влади й реального впливу. Він тільки й робив, що цілими днями влаштовував чийсь робочий розклад.

Утім, статус особистого помічника директора давав декотрі переваги — Брінкергоф мав власний розкішний кабінет, вільний доступ до всіх відділів АНБ та певну владну ауру, забезпечувану оточенням, у якому він обертався. Брінкергоф виконував доручення представників найвищих ешелонів влади. У душі Брінкергоф знав, що йому від народження судилося бути особистим помічником: достатньо розумним, щоб робити нотатки, достатньо симпатичним, щоб проводити прес-конференції, і достатньо лінивим, щоб втішатися з того її не прагнути більшого.

Густий і мелодійний бій його камінного годинника позначив кінець іще одного дня безрадісного існування Чеда Брінкергофа. «От зараза! — подумав він. — Субота, та ще й п’ята година вечора. Що я, у біса, тут роблю, скажіть на милість?»

— Чеде? — на порозі його кабінету з’явилася жінка.

Брінкергоф підняв погляд. То була Мідж Мілкен — директорський аналітик внутрішньої безпеки — шістдесятилітня, дещо пухкенька і, на превеликий подив Брінкергофа, досить приваблива жінка. Відчайдушна кокетка, що тричі була одружена, Мідж пересувалася шестикімнатним офісом директора Фонтейна зі стильною авторитетністю. Вона була кмітлива, мала неабияку інтуїцію, працювала безбожно довго і, як подейкували, знала про внутрішні секрети АНБ більше, аніж сам Господь Бог.

«Чорт забирай, — подумав Брінкергоф,