Червоний горобець - Метьюз Джейсон
Одне він знав точно. Дивитися на її обличчя можна було годинами. Господи, ти тільки послухай себе. Зосередься на розвитку завдання, на оцінюванні, що вона любить найбільше. Тепер вони розмовляли більш невимушено, навіть попри те, що були одне з одним незгодні. Вона гарячкувала та метушилася щоразу, як він засуджував Росію, це було помітно, але він також відчував, що почасти вона неохоче з ним погоджується. Домініка не вірила в усю ту пропаганду. Може, вона розкривалася. А може, й ні.
Він поглянув у дзеркало й розчесав волосся. Цієї неділі в них мав бути обід в невеличкому ресторані в національному стилі в Піглаїсто, маленькому районі біля станції метро, на північному сході міста. Домініка погодилась там з ним зустрітися. За кілька тижнів до цього АРЧІ сам запропонував це місце, врахувавши його віддаленість.
— Там ми точно не зустрінемо російських друзів, — сказав він. — Один з нас стежитиме за нею в потягу, інший прикриватиме тебе.
Нейт одягнув зимову куртку поверх светра з V-подібним вирізом та вельветових штанів. На ньому були зручні кросівки для ходьби. Він вийшов із квартири та пройшовся круговим маршрутом вулицями району Круунунгака, потім уздовж замерзлої набережної, після чого вже вирушив своїм справжнім, чистим від спостереження маршрутом.
На іншому боці міста Домініка також дивилась на себе в дзеркало, блакитні очі широко розплющені. Вона не користувалась парфумами і вже вдесяте розчісувала волосся своїм черепаховим талісманом. Вона була готова до виходу з квартири, до поїздки в метро, тож виглянула крізь завіси парадного вікна на вулицю внизу. Вона чекала зустрічі, розмов з ним, спарингів. З кожним разом вона вчилась чомусь новому.
Домініка одягла водолазку, твідовий жакет та вовняні штани, щоб не змерзнути. Також вона взула зручні черевики. Замотавши шарф на голові, мов стара бабця, вона вийшла з квартири, замкнувши двері. Спустилася до підвалу свого будинку, минула складське приміщення та вийшла до бойлерної. Маленький коридор вів із бойлерної до великого заґратованого вікна високо на стіні, яке вона виявила кілька тижнів тому. Здавалося, колись це був підвал для вугілля, який давним-давно переробили. Дві ночі тому їй знадобилась майже година, щоб зняти з ґрат замок. Це було до біса нелегко, особливо, враховуючи, що користуватися довелося лише імпровізованою відмичкою, зробленою зі шпильки для волосся. Домініка підставила під вікно коробки, здерлась на них і пролізла на вулицю. «Оце так побачення», — сказала вона собі, думаючи про наступну зустріч із ним.
Домініка прикрила вікно й вийшла на алею, глянувши вгору на зашторені вікна. Нічого. Вона спокійно піднялася алеєю, протиснулась між припаркованою вантажівкою та смітником, перелізла через невисоку цегляну стіну й опинилась на міській вулиці. Вона вже була за квартал від свого будинку. Комірець її пальта був піднятий, а шарф ховав обличчя. Вона ще десь із квартал пройшла на захід і щоразу, переходячи вулицю, перевіряла дорогу на предмет повторів. Вона увійшла до комплексу «Камппі», минула торговельний центр, зупинилась біля книгарні, оглянула обличчя людей і, зрештою, спустилась до входу метро. Вона стояла нерухомо на ескалаторі, що повільно рухався вниз, і використовувала дзеркальну поверхню модних постерів на стінах. Жодних силуетів. Домініка доїхала до середини шляху, коли худорлява літня жіночка в плащі та кумедному капелюсі ступила нагорі на ескалатор і почала спускатися за нею. Вона тримала букет квітів, загорнутий у зелений папір, і сітку з двома яблуками. ВЕРОНІКА сподівалася, що одного дня зможе розповісти милій дівчині, якою передбачуваною вона була, скориставшись торговим центром та внутрішнім входом до метро настільки близько до своєї квартири.
Інструктора, який навчав Нейта спостереженню ще сто років тому, звали Джей, він був колишнім фізиком, носив борідку в стилі Ван Дейка, мав довге рудувате волосся і в цілому дуже скидався на Ван Дейка.
— Викиньте це з голови, годі бути героями, — казав він. — Якщо помічаєте спостереження, ваш вечір закінчено, повертаєтесь.
Він малював на дошці горизонтальну лінію.
— Завдання вашого МВС — змусити спостереження, яке себе не проявляло, показатися. А не втратити чиєсь життя. У будь-якого спостереження є своя межа, — казав він, перетинаючи лінію вертикальною рискою.
— Ось точка, коли поганці мають обрати — лишитись непоміченими чи втратити око.
Він обтирав руки від крейди.
— Якщо вам удасться примусити їх виявити себе, не розбиваючи сердець, значить, ваша взяла. Лише на один вечір. А тоді вам доведеться починати все спочатку.
До біса їхні серця, думав Нейт. Якщо за ним будуть стежити, їм доведеться показатися. Він звернув на насип біля колій, за центральним залізничним вокзалом, переліз через дротяну загорожу на алею і перевірив трафік, перетинаючи E12. Він гадав, що ж вона вдягне. Прямуючи своїм маршрутом, Нейт видивлявся АРЧІ, та лише марнував час. Старигань був мов привид на вулиці, протоплазма, дим над сухим льодом. АРЧІ проводив контрспостережувальну роботу з Нейтом, вишукував повтори, користуючись часом та відстанню. Які там пальта, які капелюхи, АРЧІ дивився на ходу людей, на їхню поставу, на форму їхніх вух та носів. На речі, які люди під спостереженням просто не можуть змінити. І взуття. Вони ніколи не змінюють взуття.
Після трьох годин продирання крізь половину Гельсінкі, зустрівши АРЧІ — нарешті — зі спортивною сумкою у правій руці (ти чистий), Нейт був певен, що справді зник з будь-яких радарів. Скромний заміський ресторан належав афганській сім’ї. Нейт увійшов до маленької побіленої їдальні, прикрашеної килимами на стінах та різнокольоровими подушками на стільцях. На кожному столі стояла свічка. З радіо на поличці тихо лунала музика. Було майже порожньо, окрім однієї пари — молодих фінів — за столиком у кутку. З кухні доносився чудовий аромат спецій та тушкованої баранини. Нейт сів за столик в іншому кутку, обличчям до вікна. За дві хвилини АРЧІ та ВЕРОНІКА пройдуть повз вікно, тримаючись за руки й дивлячись поперед себе. ВЕРОНІКА потерла носа пальцем. Сигнал «все чисто».
АРЧІ це здавалось ідіотизмом, та її було не переконати. Він поглянув на неї й закотив очі, і вони зникли.
За хвилину Домініка зайшла у двері, побачила Нейта й рушила до столу. Спокійна, впевнена, стримана. Він притримав їй стілець, та вона сама зняла пальто, коли він спробував допомогти. Принесли два келихи вина. Хворе коліно Нейта пульсувало від того, що він стукнувся ним об стовпчик паркану годину тому. Ліва рука була подряпана після стрибка на насип біля колій. На рукаві пальта Домініки була дірка біля плеча — вона зачепилась за край смітника поблизу свого дому. Вовняна шкарпетка та черевик були мокрі. Вона вступила по щиколотки в брудну калюжу, коли перетинала вулицю біля виходу зі станції «Піглаїсто».
— Я радий, що ти знайшла це місце, — сказав Нейт. — Воно трохи далекувато, та один друг дуже радив мені спробувати їхню кухню.
Він поглянув на світло, що відбивалось від її волосся.
— Сподіваюся, дорога не здалася тобі надто далекою.
— Я добре доїхала, у вагоні майже не було людей, — сказала Домініка.
«Якби ти тільки знала», — подумав Нейт.
— Сподіваюсь, ресторан тобі сподобається. Ти
