Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Сьома і Лео пішли по хатах уздовж причалу.

Мачігуенга зустрічали їх непривітно (на відміну від більшості інших міст у Перу, де білий турист є основним джерелом доходів місцевого населення і, відповідно, радо вітається, економіка глухого містечка Пуерто-Мальдонадо мало залежить від приїжджих, рідко коли хтось шукає човен і провідника, щоб піднятися так високо по Такуатіману, що відчутно позначається на сервісі), вислуховуючи пояснення росіянина з відвертою нехіттю. Правда, апатію наче вітром здувало, щойно розмова доходила до конкретики й українець показував ксерокопію Ґуннарової карти. Очі індіанців дико розширювалися, секунду вони витріщались на мапу, потім на хлопців, а тоді мовчки розвертались і йшли геть. Один з човнярів, який не вшився після першого погляду на копію, виявився неписьменним. Коли Семен пояснив, що їх п’ятеро і вони вирушають на пошуки Паїтіті, човняр повівся, як і його колеги: подивився на хлопців, як на божевільних, і дезертирував від гріха подалі, бурмочучи щось на мішанині іспанської, кечуа і nomatsigenga, одному з діалектів мови мачігуенга.

— Я зрозумів, — сказав Сьома, провівши індіанця очима, — це через Паїтіті. Їх криє від однієї назви.

— Думаєш?

— Упевнений. Сховай копію карти і дістань одну з роздруківок з Google Maps.

Левко послухався, і наступна розмова вийшла змістовнішою.

— Добрий день, сеньйоре! — привітався Семен іспанською.

Невисокий босоногий мачігуенга з круглим лицем і без двох передніх зубів відповів ледь помітним кивком.

— Ми шукаємо човен, щоб піднятись угору по Такуатіману.

Індіанець зміряв хлопця поглядом і сплюнув на пісок, не розтуляючи рота, крізь дірку в зубах, просто задерши верхню губу:

— Куди?

Левко розкрив роздруківку. Зображення роздрукували на чорно-білому принтері, тому навіть для людей, що звикли користуватися Google Maps, там було важко щось розібрати. Ліси Мадре-де-Діос виглядали великою чорною плямою.

— Сюди, — ткнув пальцем Сьома.

— Що це?

— Карта.

Човняр розгублено почухав голову.

— А вам далеко? — з підозрою спитав він.

— У нас є координати.

Насправді у хлопців були лише координати місця, де слід звернути в праву притоку, але Семен прикинув, що індіанець із Пуерто-Мальдонадо навряд чи має уявлення про глобальну супутникову навігацію, і не прогадав: чоловік із колоритною діркою під верхньою губою, хмурячись, відвів очі.

— Як далеко? — повторив він запитання.

— Триста кілометрів.

— По Такуатіману?

— І одній з приток.

— Це далеко. Це за Проґресо. Туди ніхто не плаває.

— Чому? — здивувався Сьома.

— Бо небезпечно.

— Ми гарно заплатимо.

— Скільки?

Семен усвідомлював, що це неправильно, але, враховуючи, що на той момент попит на ринку річкових перевезень у Пуерто-Мальдонадо катастрофічно переважав пропозицію, назвав максимальну ціну, на яку вони розраховували:

— Чотириста нуебо-солів, — немислима сума як для Східного Перу.

Чоловік замислився, але згодом заперечно замотав головою.

— Лише один день, — переконував росіянин, — просто відвезете нас, і все.

— Тільки відвезти?

— Так.

Індіанець вагався. Було видно, що йому страшенно хочеться заробити чотири сотні.

— Це далеко… — задумливо повторив він і несподівано сказав фразу, що сконфузила Семена: — Не хочеться повертатись у темряві…

— Чотириста нуебо-солів, аміґо, — напирав хлопець.

— Добре, — погодився мачігуенга, — приходьте завтра о шостій. — Він простягнув хлопцям руку: — Я Атаучі.

«Атаучі Беззубий», — миттю нарік його Левко.

— Лео.

— Симеон.

— Ходімо, покажу човен.

Мадре-де-діос. Перше наближення

XXXIV

29 липня 2012 року, 16:49 (UTC-5) Річка Такуатіману 266 км угору за течією від Пуерто-Мальдонадо

— Це вона. — Левко обома руками стискав «Garmin GPSmap», дивлячись на притоку, що відгалужувалась ліворуч. — Координати збігаються.

— Атаучі, — окликнув човняра Семен, — туди! — І показав пальцем на поворот.

Замість спрямувати синій гумовий «BRIG Falcon 570» у притоку, мачігуенга спинив двигун і подивився на росіянина з дивним виразом. На обличчі проступала суміш переляку й образи.

— Я туди не поїду, — прогугнявив він іспанською.

Сьома отетерів.

— Ми ж домовились. Ми заплатили тобі, Атаучі!

— Далі не поїду, — мотав головою індіанець.

— Що він каже? — Сатомі обернулась.

Вона сиділа в носовій частині човна перед рульовою тумбою, і за десять годин дороги її почало нудити від монотонного полотна мангрових заростей, що лише зрідка поступались піщаним пляжам. Єдине, що запам’яталось на тлі зелено-бурого переплетіння тонких стовбурів і листя, — це двоповерхова халупа Тора Сандерса, котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Малахітові зарості рясно обліпили хатину, здавалося, її готовою втулили в непробивну масу джунглів. Колись давно зелень, схоже, підчищали: то тут, то там проступали сліди сокири й садових ножиць, проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спинитись і зазирнути, хоча б переконатися, що норвежець іще живе у хижі, але Сьома наполіг на тому, щоб прямувати до скелі Голова Папуги, не гаючи часу. Проти течії «Falcon 570» розвивав швидкість 20—25 км/год, і росіянин небезпідставно сподівався дістатись місця висадки ще до смерку. Часу зупинятись біля житла Тора не було.

Сьома відмахнувся і знов заговорив іспанською до човняра:

— Я не розумію, Атаучі…

— Туди не можна, — різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.

— Чому?

— Не можна, і все. Або виходите тут, або пливемо назад.

Росіянин, який сидів на високому кріслі зліва від Атаучі, повернувся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістились на задній лаві.

— Він відмовляється везти нас далі.

— Чому? — скинув брови українець.

— Не говорить. Каже, туди просто не можна.

Левко окинув човняра презирливим поглядом.

— То скажи йому, що ми не віддамо другу половину платні.

Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого завів мотор і… став розвертати човен за течією.

Хлопці попідстрибували.

— Ей!

— Агов!

— Ти що робиш?

— Стій. — Росіянин схопив індіанця з руку. — Почекай. — Мотор заглух. — Що ти хочеш?

— Ти не казав, що ви пливете далеко, ти не казав, що треба звертати з Такуатіману, ти обманув мене — у протоки ніхто не плаває! Ніколи.

— Ми докладемо зверху двісті песо, — запропонував Семен.

Він би ніколи не зробив такої пропозиції, не порадившися з товаришами, якби знав, що Атаучі вимагає надбавки. Але хлопець бачив по очах індіанця, що той думає не про гроші, він боїться.

Атаучі завагався