Рембо - Девід Моррелл

Згадався Траутмен. Він ризикував своїм службовим становищем, усією своєю кар’єрою, домагаючись звільнення Рембо з в’язниці. Адже це він вирвав свого підопічного, якого називав «сином», з ненависних тюремних стін.

Він глибоко зітхнув і, зібравши всю свою волю, вимовив: — Я дав слово честі. Я дотримаю його.

Але тривога не залишала його. І киваючи усміхненій стюардесі у відповідь на її чергове: «Усього найкращого! Спасибі за політ на нашому літаку», і спускаючись трапом, він не міг позбутися недобрих передчуттів.

РОЗДІЛ 3

Аеропорт Дон Мванг у Бангкоку сильно нагадував розтривожений мурашник, якби ще в мурашнику пахло прогірклою олією. Огидний запах проникав усюди. Намагаючись не привертати до себе уваги, він загубився в юрбі пасажирів, які зійшли з літака та, проминувши незліченні лабіринти аеровокзалу, добрався до стійки митного контролю. Його паспорт, як і обіцяв Мердок, виявився чистеньким.

Мета вашої поїздки?

Відпочити вирішив.

Інспектор оглянув його незадоволеним поглядом. Відпочинок у його розумінні, напевно, пов’язувався з опіумом і борделями. Але печатку поставив.

Бажаю приємно провести часі

Рембо вийшов із приміщення аеровокзалу, і його відразу обдало хвилею настільки звичної азіатської спеки. Сорочка миттєво прилипла до тіла, обличчя заливало потом. Міцно стискаючи в руці дорожню сумку, він почав пробиратися крізь строкату східну юрбу, лавіруючи серед немислимого хаосу машин.

Обшарпане таксі, допотопного вигляду «сітроен», ледь не в’їхало на тротуар. Рембо сів у машину.

У готель «Індра», — сказав він маленькому, верткому, ніби ящірка, шоферові.

Ледь вони від’їхали за ріг, Рембо різко обернувся назад. Одного погляду виявилося досить, щоб оцінити обстановку. Короткою фразою тайською мовою він наказав шоферові зупинитися. Шофер загальмував, здивовано глянув на незвичайного пасажира, і брови його поповзли вгору, від чого він став ще більше схожий на якогось дивовижного звірка.

Рембо всунув у руку шоферові десятидоларовий папірець, підхопив свою сумку й вискочив з машини, кинувши на ходу: — їдь далі! Швидко! Не стій тут.

Здавалося, він потрапив з літака точно в середину людного торговельного району та розчинився в юрбі.

РОЗДІЛ 4

Що ви таке несете? І ще хочете, щоб я зрозумів вас? Таки впустили! — Мердок стискав у руці мікрофон радіопередавача. Жили в нього на шиї здулися.

Утрьох не змогли…

У навушниках щось клацнуло, почувся благальний голос:

Не розумію, як це вийшло, сер. У літаку він нас не бачив, це точно.

Розповідайте тепер!

Та ні ж. Ми не відрізнялися від інших туристів. Такі ж строкаті сорочки, джинси, солом’яні капелюхи. Повний маскарад.

О, Господи! — простогнав Мердок.

Сиділи в літаку окремо один від одного. Вийшли за ним з літака. Двоє місцевих агентів контролювали його проходження через митницю. Коли він сів у таксі, продовжували вести спостереження на машині.

— Ну і?

Таксі раптово зупинилося.

Досить! Більше не бажаю слухати. Мені ясно, що ви його проґавили, а де й за яких обставин, не має значення.

Пробачте, сер. Ми не помітили нічого підозрілого з його боку.

Мердок смикнувся, обриваючи зв’язок. Він підвів очі до стелі, немов звертаючись до вищої справедливості.

Тільки тепер, здавалося, він згадав про те, що знаходиться в приміщенні не один, і повернувся до Траутмена.

А ви… Хіба ви не обіцяли мені, що він вийде на зв’язок? Це ваші слова: «Я відповідаю за нього»! І хто буде відповідати за нього тепер? Як вам сподобається, якщо на вашому полковницькому мундирі поменшає мішури?

Він виконає свою обіцянку.

Траутмен ледь стримався, щоб не порадити Мердоку звернути увагу на свій мундир. Мердока перекосило.

Що він там виконає! Він тероризує населення цілого міста, розстрілює людей, а ви хочете переконати мене, що це цяця- хлопчик, бойскаут, якого можна відпустити під слово честі.

В усьому винне місто.

Послухайте, полковнику, ми з вами говоримо різними мовами. Я відмовляюся розуміти вас.

Місто! Невже ви не розумієте? А тому поліцейському не треба було пояснювати. Якщо Рембо береться за щось, він іде до кінця.

Тільки до якого кінця! Він улаштував тому місту веселе життя, а ви, по-моєму, з гордістю згадуєте про його подвиги.

Траутмен похитав головою.

Гордість — не те слово. Я схиляюся перед ним. Причин для занепокоєння у вас немає. Не знаю, що змусило Рембо загубитися в Бангкоку, але думаю, на те були серйозні причини. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб він порушив дане слово. Якщо він сказав, що вийде на зв’язок, значить вийде.

їх перервав технік, який стежив за екраном радара в куті приміщення:

Сер!

Не заважайте нам, — відрубав Мердок.

Але, сер…

Ну що у вас там, чорт забирай?

Об’єкт з’явився.

Що-о-о?

І рухається в нашому напрямку, сер.

РОЗДІЛ 5

Спереду бовваніла золота фігура Будди й купалася в сонячних променях. Круглий лик божества був незворушний, його вираз міг однаково означати благословення та проклін. Рембо розглядав статую з висоти тридцяти футів. Він парив у повітрі, насолоджуючись цією миттю вільного польоту. Останній погляд, кинутий крізь лобове скло, і вертоліт різко пішов вгору, залишивши Фігуру далеко позаду.

Після того як Рембо вискочив із таксі в якомусь кварталі неподалік аеровокзалу та покружляв якийсь час незнайомими вулицями, він сів у інше таксі, яке покинув таким же чином, як і перше. Потім проскочив ще кілька вулиць і знову сів у машину, усе ближче підбираючись до місця зустрічі в хатині на окраїні Бангкока.

Вивівши його в поле, старий-зв’язковий відкинув брезентове полотно, що ховало якусь машину, і Рембо побачив вертоліт ЮХ-1Д. Знайомий до болю вертоліт. У пам’яті ожили страшні картини: стогони вмираючих, вогненний дощ снарядів.

Не пройшло і п’яти хвилин, як вертоліт залишив Бангкок.

Вертоліт легкою тінню ковзнув над каналами. Перетнув ріку. Під ним пропливали храмові будівлі, поля, череди тварин. Рембо рвонув на себе важелі керування, і рисові поля зникли. Вертоліт злетів у хмари.

Тут, у кабіні, він почувався спокійно та впевнено, хоча сам вертоліт викликав у ньому спогади, що все ще ятрили душу. Напевно, Мердок не випадково припас для нього саме цю машину, ЮХ-1Д. Він хотів змусити його знову думати про війну. Якщо так, прийом спрацював.

І все-таки неприємно, коли тебе ось так прораховують.

Він направляв вертоліт усе нижче й нижче, проходячи в небезпечній близькості до пагорбів. І посміхався. Згадалася найперша його машина, розбитий голубий «форд» випуску шістдесят третього року, там, в Арізоні. «Тепер він витворяв зі своїм вертольотом таке, чого тоді й уявити не міг», — думав Рембо, поринаючи в туман.

Він упізнав місце, де на нього чекали, і