Бібліотека душ - Ренсом Ріггз
— Ми тут не самі, — Емма показала на деталь, якої я не помітив. На краю розколини стояв якийсь чоловік і вдивлявся вглиб.
— Що він робить? — поставив я більш-менш риторичне запитання.
— Здається, шукає щось.
Ми спостерігали, як він повільно йде вздовж розколини, не перестаючи пильно дивитися вниз. Так збігла хвилина, і раптом я зрозумів, що страшенно змерз і вже не відчуваю обличчя. Знявся вітер, і ненадовго сцена зникла за сніговою запоною.
А коли за кілька секунд усе вляглося, ми побачили, що чоловік дивиться прямісінько на нас.
Емма застигла.
— Ой-ой.
— Ти думаєш, він нас бачить?
Емма опустила погляд на свою канарково-жовту сукню.
— Так.
Ми стояли й дивилися. Наші погляди були прикуті до чоловіка, який теж вдивлявся в нас через порожню білу рівнину… аж раптом він знявся з місця й побіг у наш бік. Від нас його відділяли сотні ярдів глибоких снігових заметів і горбкуватих розколин. Не зрозуміло було, чи хоче він нам зашкодити, але ми опинилися там, де не мусили бути, і найкращим виходом зараз було просто втекти. Тим більше, що це розумне рішення було підкріплене таким виттям, яке я раніше чув тільки раз у житті, — в циганському таборі.
Ведмідь.
Одного погляду, кинутого через плече, вистачило, щоб у цьому пересвідчитися: з розщелини виліз здоровецький чорний ведмідь і приєднався до чоловіка на снігу. Тепер вони вдвох наввипередки мчали до нас, і ведмідь долав відстань значно швидше за чоловіка.
— ВЕДМІДЬ! — навіщось крикнув я, хоч це й так було зрозуміло.
Я спробував побігти, але замерзлі ноги відмовилися співпрацювати. А от на Емму холоднеча, здавалося, не подіяла ніяк. Вона вхопила мене під руку й потягла за собою. Ми стрілою влетіли в печеру, перебігли, спотикаючись, кімнату, і вискочили у двері, перед якими в коридорі вже насипало півколом снігу. Я зачинив за нами двері (наче це могло спинити ведмедя), і ми тим самим шляхом повернулися через довгий коридор, униз сходами, назад у мертвий музей Бентама, щоб сховатися серед його фантомів у білих чохлах.
* * *
Ми заховалися між стіною та громіздким укритим простирадлом монолітом у найдальшому кутку, який тільки могли знайти, залізши у такий тісний закапелок, що навіть не могли повернутися одне до одного обличчями. Холоднеча, від якої ми втекли, надовго оселилася в наших кістках. Ми стояли мовчки й тремтіли, штивні, як манекени. Сніг з одягу танув і калюжками збирався під нашими ногами. Лівою рукою Емма взяла мене за праву. То була й уся теплота і значущість, якими ми могли обмінятися. У нас потроху виникала власна мова спілкування, яку годі було перекласти звичайними словами. То був особливий словник жестів, і поглядів, і доторків, і поцілунків, що з кожною годиною ставали дедалі насиченішими, інтенсивнішими, складнішими. То було щось надзвичайно глибоке й фантастичне, і в такі миті, як ця, мені ставало трохи менш холодно і трохи менш страшно.
Та через кілька хвилин, коли жоден ведмідь не прибіг, аби нас з’їсти, ми наважилися пошепки перекинутися кількома словами.
— То ми були в контурі? — спитав я. — Контур всередині контуру?
— Я не знаю, що то було, — зізналася Емма.
— Сибір. Так написано на дверях.
— Якщо то був Сибір, виходить, що та кімната — портал, а не контур. А порталів, певна річ, не існує.
— Певна річ, — кивнув я, хоча повірити в те, що у світі, де існують часові контури, трапляються й портали, було насправді не так уже й важко.
— А якщо то просто був дуже старий контур? — висловив я припущення. — Типу з льодовикового періоду, йому десять-п’ятнадцять тисяч років? У ті часи Диявольський Акр цілком міг мати такий вигляд.
— Сумніваюся, що існують аж такі стародавні контури, — сказала Емма.
У мене цокотіли зуби.
— Ніяк не можу зупинити дрижаки, — поскаржився я.
Емма притислася до мене збоку й потерла спину теплою рукою.
— Якби я міг зробити портал куди завгодно, то Сибір не був би на першому місці в моєму списку.
— А куди б ти хотів?
— Гм. Ну може, на Гаваї. Хоча це нудно. Усі б сказали «на Гаваї».
— Я — ні.
— А ти б куди хотіла?
— Туди, звідки ти родом. У Флориду.
— Нічого собі. А чим вона тобі така цікава?
— Мабуть, мені цікаво подивитися, де ти зростав.
— Мені приємно, — сказав я. — Але там особливо нема чого дивитися. Тихо, спокійно, нічого не відбувається.
Вона поклала голову мені на плече і зігріла теплим подихом мою руку.
— Дуже схоже на рай.
— У тебе сніг у волоссі, — сказав я, але сніжинки розтанули, коли я спробував скинути їх рукою. Я струснув холодну воду з руки на підлогу… отоді я й помітив наші сліди. Ми залишили слід із відбитків мокрого взуття, який, найімовірніше, вів до нашої схованки.
— Які ж ми безголові, — я показав на сліди. — Треба було там роззутися.
— Нічого страшного, — заспокоїла мене Емма. — Якщо нас досі не вистежили, то, мабуть, і не…
На протилежному боці кімнати пролунав гучний стукіт кроків, а йому вторувало хрипке дихання великої тварини.
— Назад до вікна, бігом, — просичала Емма. І ми обережно вивільнилися зі свого сховку.
Я хотів побігти, але послизнувся в калюжі. Вчепився за найближчу річ напохваті, і нею виявилося простирадло, що накривало великий предмет, за яким ми ховалися. Воно з тріском — зззззуїт! — порвалося, відкриваючи ще одну вітрину, а я приземлився на підлогу, на купу подертого полотна.
І, щойно підвівши очі, побачив дівчинку. Не Емму, яка стояла наді мною, а поряд, у вітрині, за склом. У неї було ідеальне янгольське личко, сукня з рюшиками, у волоссі бант, але дивилася вона порожнім поглядом скляних очей просто поперед себе, застигнувши у вічній гримасі набитого опудала людини.
Переляк був такий, що я зойкнув. Емма розвернулася, щоб побачити, що зі мною, і тоді вже перелякалася сама.
Вона рвучко поставила мене на ноги, й ми побігли.
* * *
Я геть забув про чоловіка, що за нами гнався, про ведмедя, про Сибір. На ту мить у мене лишилось одне-єдине бажання — втекти подалі з тієї кімнати, від того опудала дівчинки, подалі від будь-якої можливості, що ми з Еммою можемо закінчити, як вона — нас уб’ють і посадять у