Джерело - Ден Браун

Ленґдон кивнув.

— Саме тому ця людина вирішила зробити так, щоб тобі інформацію переказали, а не покликали до апарата. Чи маєш якісь здогади, хто б це міг бути?

З огляду на історію Едмонда з Вальдеспіно, Ленґдон був схильний тут думати про самого єпископа.

— Це міг бути хто завгодно, — повторила Амбра. — У палаці зараз дуже делікатна ситуація. Хуліан опиняється в центрі уваги, і багато старших радників борються за його прихильність і за те, щоб Хуліан до них дослухався. Країна змінюється, і, гадаю, у старій гвардії багато таких, хто відчайдушно хоче повернути собі владу.

— Ну хай там хто до цього причетний, — промовив Ленґдон, — сподіваймося, вони не здогадаються, що ми намагаємося знайти пароль Едмонда та оприлюднити його відкриття.

Промовивши ці слова, Ленґдон відчув, наскільки, по суті, проста річ відбулася.

А також відчув серйозну небезпеку.

«Едмонда вбили, аби приховати цю інформацію».

На мить Ленґдон замислився, чи не буде значно безпечніше полетіти просто додому з аеропорту — і хай із цим розбирається хтось інший.

«Так, — подумав він, — це безпечно… але це не варіант!»

Ленґдон відчув, наскільки серйозним є його обов’язок перед колишнім учнем — і наскільки його морально обурює така брутальна цензура наукового відкриття. Також його розум палав цікавістю дізнатися, що ж таке Едмонд відкрив.

«І нарешті, — думав Ленґдон, — Амбра Відаль…»

Жінка, без сумніву, перебувала у важкому становищі й дивилася йому в очі з благанням про допомогу. Ленґдон відчував: Амбра — людина дуже незалежна, із надзвичайно глибокими особистими переконаннями… але скільки ж хмар печалі й страху клубочиться в її душі. «Тут є таємниця, і не одна, — міркував професор. — Темна, невільна. Жінці необхідна допомога».

Амбра раптом підвела погляд, немов прочитавши думки Ленґдона.

— По-моєму, тобі холодно, — сказала вона. — Треба знову піджак одягнути.

Професор лагідно всміхнувся:

— Мені добре.

— Думаєш про те, щоб, опинившись в аеропорту, залишити Іспанію?

Ленґдон розсміявся:

— А справді, спадало таке на думку.

— Будь ласка, не треба! — Вона поклала долоню професорові на руку. — Я не можу точно сказати, що зараз відбувається з нами. Ти був близьким другом Едмонда, і він мені не раз розповідав, як цінує вашу дружбу і твою думку. Мені лячно, Роберте, і я зовсім не певна, що готова мати справу з усім цим одна.

Раптова щирість Амбри Ленґдона і стривожила, і зачарувала.

— Гаразд, — кивнув він, — наш із тобою обов’язок перед Едмондом, та й, правду кажучи, всіма науковцями — знайти пароль і оприлюднити його працю.

Амбра злегка всміхнулася.

— Дякую!

Ленґдон озирнувся.

— Певне, агенти Гвардії вже зрозуміли, що ми залишили музей.

— Звичайно! Але Вінстон був просто неперевершений, правда?

— Це було просто приголомшливо! — погодився Ленґдон.

Він лише зараз почав по-справжньому розуміти, який велетенський крок уперед зробив Едмонд у розробці штучного інтелекту. Хай які були його «особливі передові технології», але Кірш, схоже, стояв уже на порозі нового прекрасного світу взаємодії людина-комп’ютер.

Того вечора Вінстон показав себе вірним слугою свого творця й неоціненним спільником Ленґдона з Амброю. За кілька хвилин Вінстон розпізнав загрозу в списку гостей, спробував зупинити вбивцю Едмонда, ідентифікував машину, якою поїхав злочинець, і допоміг Ленґдонові з Амброю втекти з музею.

— Сподіваймося, Вінстон зателефонував пілотам Едмонда й попередив їх, — сказав Ленґдон.

— Не сумніваюсь, — відповіла Амбра. — Але маєш рацію, краще перетелефонувати Вінстонові й перевірити.

— Чекай! — здивувався Ленґдон. — Ти можеш зателефонувати Вінстону? Коли ми вийшли з музею і втратили з ним зв’язок, я подумав…

Амбра засміялася й похитала головою.

— Роберте, Вінстон і не перебуває в музеї Ґуґґенхайма; він «живе» в якомусь таємному комп’ютерному центрі й виходить на зв’язок звідти. Ти справді вважав, що Едмонд би розробив такий ресурс, як Вінстон, і не влаштував так, щоб бути з ним увесь час на зв’язку з будь-якої точки світу? Едмонд постійно розмовляв із Вінстоном — і вдома, і в подорожі, і гуляючи де-небудь, — вони могли зв’язатися через простий телефонний дзвінок. Я бачила, як Едмонд по кілька годин вів із Вінстоном розмови. Він служив Едмондові за особистого помічника: замовляв столик у ресторані, домовлявся з пілотами — все-все, що треба, робив. Власне, коли ми готувалися до презентації і все встановлювали, я й сама часто розмовляла з Вінстоном по телефону.

Амбра вийняла з кишені Ленґдонового фрака бірюзовий телефон Едмонда і ввімкнула його. Ленґдон його вимкнув ще в музеї, щоб зберегти заряд.

— Ввімкни, будь ласка, і свій теж, — сказала вона, — щоб у нас обох був зв’язок із Вінстоном.

— А не боїшся, що нас за ним можуть вистежити?

Амбра похитала головою.

— Їм треба буде спочатку отримати необхідне розпорядження суду; гадаю, гра варта свічок — особливо якщо Вінстон нам розкаже, що робить Гвардія і яка ситуація в аеропорту.

Нервуючись, Ленґдон увімкнув свій телефон і дивився, як той оживає. Коли завантажився екран, професор примружив очі й здригнувся, відчувши себе незахищеним — неначе його просто зараз стало видно з усіх супутників.

«Шпигунських фільмів передивився», — сказав він собі.

Раптово телефон Ленґдона почав бринькати й вібрувати — стали завантажуватись усі повідомлення, пропущені за вечір. Ленґдон страшенно здивувався: відколи він вимкнув телефон, йому прийшло понад сто SMS і мейлів.

Перевіряючи скриньку, він побачив, що всі ці повідомлення — від друзів і колег. Перші починалися привітаннями: «Чудова лекція! Просто не віриться, що ви там!» — а потім раптово повідомлення ставали схвильованими й переляканими, наприклад, редактор його книжки Джонас Фокмен писав: «БОЖЕ МІЙ, РОБЕРТЕ, З ТОБОЮ ВСЕ ДОБРЕ??!!» Ленґдон ще ніколи не бачив, щоб його стриманий науковець-редактор писав великими літерами і з такою кількістю знаків питання й оклику.

До цієї миті Ленґдон почувався захищено невидимим у темряві водних шляхів Більбао, а музей здавався проминулим сном.

«Увесь світ знає, — зрозумів професор. — Новину про загадкове відкриття й брутальне вбивство Кірша… а так само й моє ім’я та обличчя».

— Вінстон намагався тобі зателефонувати, — сказала Амбра, дивлячись у світло телефона Кірша. — В Едмонда за останні півгодини було п’ятдесят три пропущені дзвінки з того самого номера — з інтервалом рівно в тридцять секунд… — Вона тихо розсміялася. — Невтомність і наполегливість — дві з багатьох чеснот Вінстона!

І тут телефон Едмонда знову задзвонив.

Ленґдон усміхнувся Амбрі:

— Цікаво, хто це.

Вона дала телефон йому:

— Відповідай.

Ленґдон узяв телефон і натиснув кнопку приймання дзвінка.

— Алло!

— Професоре Ленґдон, — почувся бадьорий голос Вінстона зі знайомим британським акцентом. — Радий, що ви знову на зв’язку. Я