Червоний горобець - Метьюз Джейсон
Волонтов махнув рукою в повітрі, щоб проілюструвати, що можуть означати ці «пута довіри».
— Головне, нехай більше говорить про себе.
— Звичайно, полковнику, — сказала Домініка, встаючи зі свого крісла. — Я цим займуся і триматиму вас в курсі. Дякую за ваші цінні настанови.
Після розмови з Волонтовим Домініка відчула відлив сил. Він жив у незрілому слизькому світі, повному хитрих натяків та інсинуацій. «Пута довіри», «емоційна залежність». Школа горобців. Їй що, доведеться терпіти це протягом усієї кар’єри?
Дорогою додому Домініка напружено розмірковувала. «Схаменися». Вона була у відрядженні за кордоном, жила у власній квартирі, в маленькому казковому місті. Все було чудово. Вона мала важливу роботу, спрямовану на тренованого американського офіцера розвідки. Що ж, він не здавався небезпечним, але був офіцером ЦРУ, а цього вже було досить. Сьогодні вона змусить його більше розповісти про себе. Спитає, що він думає про росіян, — він усе ще не зізнався, що володіє мовою. Вона заговорить з ним про Москву. Йому доведеться визнати, що в минулому він займав там посаду. Квапливо крокуючи освітленими вулицями до «Yrjӧnkatu», не відчуваючи, якою помітною при цьому ставала її кульгавість, вона чекала на контакт.
Прямуючи до «Yrjӧnkatu» на самоті, Нейт зосереджено думав, настільки, що забув про вулицю, проігнорувавши свою шістку. «Прокинься, агов, — подумав він, — це перший вечір твоєї нової справи». Він скористався червоним знаком світлофора, щоб глянути навколо, стежачи за рухом автомобілів. Жодних змін. «Пройди ще три квартали і зроби це саме. Ніяких повторів. Це вже не мила весела гра з блакитноокою слов’янкою в мокрому спандексі». Ні, якщо вона офіцер СВР — а він усе ще мав щодо цього сумніви, — доведеться звертати увагу й робити додаткове оцінювання. Боже, та краще б він працював з тим п’яничкою Тишковим. Принаймні отримав би доступ до документів та приватних зустрічей. Це був би справжній скарб, щось, про що б заговорили вдома.
Поринувши в думки, Домініка також знехтувала перевіркою на предмет спостереження, аж доки не опинилась за три квартали від басейну. Аби якось загладити свою неуважність, вона виконала абсурдний розворот на алеї — pensionerki б уже лютували — і відчула себе безглуздо. Вони обоє неуважно петляли вулицею і, звернувши з двох різних боків, опинилися біля дверей басейну в один і той самий час. У Домініки прискорилось дихання, пульс Нейта підвищився, та вони обоє пам’ятали, що слід робити, і були готові до праці.
***
Домініка відкинулася на дерев’яну переборку кабінки ресторану. Її довгі пальці повільно обертали ніжку келиха. Нейт сидів навпроти, простягнувши та схрестивши ноги. Він був одягнений у светр з V-подібним вирізом та джинси, вона — у блакитну в’язану кофту та плісировану спідницю. На ній були темні колготи та чорні черевики на низькому каблуку. Нейт помітив, що вона хитає ногою під столом.
— Американці ніколи нічого не сприймають серйозно, — сказала Домініка. — Їм лиш би пожартувати.
— Скількох американців ти знаєш? — спитав Нейт. — Ти була у Сполучених Штатах?
— У балетній школі був іноземний студент, американський хлопчик, — сказала Домініка. — Він постійно жартував.
Згадка про балет її не хвилювала, це було частиною її легенди.
— Але чи добре він танцював? — запитав Нейт.
— Не дуже, — відповіла Домініка. — Програма була дуже важкою, і він не надто старався.
— Мабуть, йому було самотньо, — сказав Нейт. — Ти показувала йому Москву, ви гуляли разом?
— Ні. Звісно ж, що ні, це було заборонено.
— Заборонено? А що саме? Розпивати алкоголь чи дати йому відчути гостинність? — спитав Нейт, дивлячись на свій келих. На мить Домініка поглянула на нього, та відвела очі.
— От бачиш, самі жарти, — сказала вона.
— Це не жарт, — сказав Нейт. — Мені просто цікаво, що він запам’ятав про Росію, про Москву. Він матиме приємні спогади про місто чи пам’ятатиме лише самотність, нелюбов?
«Які дивні слова», — подумала Домініка.
— Що тобі відомо про Москву? — спитала вона, знаючи заздалегідь частину відповіді.
— Я жив там рік, здається, я тобі вже казав, я працював в американському посольстві. Жив у комплексі поруч із будинком канцелярії.
Не виявляти інтересу, не змінювати тону.
— Тобі сподобалось місто? — спитала вона.
— Я постійно був у справах, тож на те, щоб дослідити місто, не вистачало часу.
Він ковтнув вина та усміхнувся до неї.
— Якби ж ми були знайомі раніше; ти показала б мені, що там і до чого. Якщо це, звісно, не заборонено.
«Невинний хлопчик, — подумала вона. — Яка гра». Домініка проігнорувала коментар.
— Чому ти поїхав через рік? Я гадала, дипломати лишаються надовше.
Його відповідь стане ключовим реченням у її звіті.
— У Гельсінкі несподівано відкрилась вакансія, — сказав Нейт. — Тож я вирішив переїхати.
«Такий спокійний», — подумала Домініка. Вона помітила, що фіолетовий колір навколо його плечей не змінився, навіть коли він брехав. Дуже професійно.
— Ти шкодував, від’їжджаючи? — спитала Домініка.
— Можна сказати й так, — відповів Нейт. — Але мені було шкода і саму Росію.
— Шкода Росію? Чому?
— Ми закінчили Холодну війну, не підірвавши одне одного, хоча кілька разів були дуже до цього близькі. Що б ви не думали про радянську систему, їй кінець. Мені здається, всі сподівались, що в Росії попереду нове майбутнє, нові свободи, краще життя для громадян.
— А тобі здається, сучасне життя в Росії нічим не краще? — спитала Домініка, намагаючись приховати обурення в голосі.
— З якогось боку, звичайно ж, так, — сказав Нейт, знизавши плечима. — Та, гадаю, люди все ще страждають. Це жорстоко — побачити початок нової ери, та нічого з цього не отримати.
— Я не розумію, — сказала Домініка.
«Побачимо, чи проковтне вона наживку», — подумав він.
— Не зрозумій мене неправильно, та мені здається, що ваші нинішні лідери створюють таку ж сумнозвісну систему, як і та радянська, що була раніше. Але цього разу вона не така очевидна. Сучасніша, телегенічна, інноваційна. Новою зброєю стали нафта та природний газ, але за лаштунками лишилось стільки ж жорстокості, репресій та корупції, як і в минулому.
Нейт невинно поглянув на Домініку й підняв руки.
— Вибач. Я не мав на меті критикувати.
Попри всю підготовку і практику, Домініка ніколи ще не вела з американцем подібної дискусії. Вона мала пам’ятати, що він офіцер розвідки, навчений говорити провокативні речі з метою витягнути з неї коментарі. Вона наказала собі розслабитись. Не можна було втрачати контроль. Та все ж вона мусила відповісти.
— Твої слова неправильні, — сказала Домініка. — Ми постійно стикаємося з таким типом антиросійського ставлення. Це просто-напросто неправда.
Подумавши про офіцера-перевертня з КГБ, якого отруїли полонієм, та про журналістку, яку застрелили прямо в її ліфті, Нейт допив своє вино.
— Розкажи це Олександрові Литвиненку чи Анні Політковській, — сказав Нейт.
«Чи Дмитрію Устинову», — винувато подумала Домініка. Та вона все ще на нього гнівалась.
Тортилья з іспанського посольства
Підсмажити в оливковій олії до м’якого стану приправлену, порізану на середні шматки картоплю разом з нашинкованою цибулею, після чого дістати й відцідити. Додати до картоплі з цибулею збиті яйця і повернути на змащену олією сковорідку, смажити на середньому вогні,
