Погана - Хлої Еспозіто

Пече. Пече. Пече. Пече. Що це робиться? Я ляскаю руками по обличчю. Мені потрібен лід. Потрібна вода. Я кидаюсь до річки, падаю на коліна та хлюпаю водою на свої палаючі вуха. Помічаю змазку на землі: «Дюрекс Плей Зігрівальна». Ой. Точно. Я забула. Це мене не пече, а просто зігріває. Все зі мною буде гаразд.

Я лягаю на землю та щільно стискаю очі. Але я вам не Бет; я не буду плакати. Може, я й вимокла до нитки в смердючій рідоті… Але я вільна, і я – Алвіна Найтлі. Я знову на довбаному коні. Мені не потрібна нічия допомога, а надто – тих кроманьйонців. Я сама знайду Динаміта. Але для початку мені потрібні якісь колеса.

Я здираюся східцями вгору, на вулицю, і озираю дорогу. Таксі? Автобус? Вертоліт? Нічого. Мені потрібно дістати свою власну машину. Але не орендувати. Не збираюся давати тим ділкам інформацію про себе. Та й прав у мене взагалі-то немає. Вони нізащо не дадуть мені автомобіль у тимчасове користування. Треба вшиватися, доки ті хлопці не повернулися. Навряд чи мої вуха ще раз таке витримають.

Я звертаю за ріг, на тиху вулицю. Біля своєї машини стоїть огрядний чолов’яга. Двері його «Фіата Чинквеченто» відчинені. Авто гарненького зеленкувато-блакитного кольору. Це найкрихітніша машинка, яку мені тільки доводилося бачити. Схожа на стару банку фарби. Її, либонь, зробили в п’ятдесятих чи шістдесятих роках – вигнутий капот, сріблястий бампер і витрішкуваті фари. Я чую, як гуде маленький двигун. Я хочу її. Вона моя. Чоловік нахиляється, щоб купити газету у вуличному автоматі. А потім повертається назад до машини.

– Я візьму, – кажу я, підбігаючи.

Я вихоплюю газету в нього з рук. Потім відпихаю чоловіка з дороги та застрибую до його машини. Кидаю газету на заднє сидіння. Перевіряю, чи замкнені двері.

– Ні. Aspetta. Aspetta[90], – каже він.

Його обличчя з’являється внизу вікна. Він хапається за ручку і смикає двері.

– Даруйте, вона мені потрібна. Mi dispiace.

О Господи, та це ж бляшанка для сардин. Навіть менша, ніж здається на вигляд. Я головою впираюся в стелю. Вона що, для дітей зроблена? Чи для ельфів? Як, у біса, він сюди влазив? Живіт того чоловіка в мене на рівні очей. Я помічаю величезну складку жиру, що теліпається в нього над поясом. Повітря всередині тхне сперто, застояно. Сморід кількох десятків років водіння вривається мені в ніс, змушує затискати рота руками. Сидіння понівечене, роздовбане. Тверде. Металева пружина втикається в дупу. Тепер червоне обличчя чоловіка зазирає в бокове вікно. Я намагаюся поїхати, але машина буксує.

Він голосно гепає по дахові.

– Esci dalla mia macchina[91].

– Забирайся. Іншу знайдеш.

Я повертаю ключ запалювання. Кашляє, шипить, але не заводиться. Та ви, либонь, насміхаєтесь. Чудовий жарт. Ну як, із усіх мільйонів автомобілів?.. Це найгірша у світі машина для втечі. Я ще раз намагаюся натиснути на газ. «Чинквеченто» хрипить і крекче. Фуркоче, але не заводиться. О Боже правий, ну він і старезний. Поламаний. Спробую ще, останній раз. Я б’ю ногою педаль. Повертаю той дурний ключ. Насилу воно оживає. Ну, бля, нарешті. Я від’їжджаю від бордюру та тисну на газ. Чоловік досі вчіпляється у двері. Я волочу його по дорозі, як та жіночка таксу. О Боже, просто відпусти їх.

– Я поверну, коли закінчу, – обіцяю я.

Я перемикаюся на другу передачу. Двигун розлючено гаркотить, але не схоже, щоб автомобіль хоч трохи прискорювався. Я неначе на заводній мишці намагаюсь їхати. Миль п’ятнадцять на годину. Пішки було б швидше. У мене серце б’ється скоріше, ніж їде ця машина. Нарешті чоловік вигукує «АРРРРР!» і випускає двері. Він іще якусь хвилину біжить, спотикаючись, за мною, розмахує руками й репетує: «TORNA INDIETRO»[92]. Я спостерігаю в дзеркалі заднього виду, як його фігура віддаляється, зникає. Він пихкає, хекає та розмахує кулаком. Дивно, що він узагалі намагався бігти, він, здається, не в найкращій формі.

Куди мені їхати? Може, назад до того клубу? Дощ говорила, що там зависають мафіозні типи. Повернусь і порозпитую. Має ж там хтось знати Динаміта?

Зі скрипом тягнучись запилюженим завулком, я хапаю газету з заднього сидіння та починаю гортати сторінки. Я переглядаю новини: чи є щось нове у справі моєї сестри? Шукаю «Алвіна Найтлі» або «Елізабет Карузо». Зиркаю на заголовки, але там нічого немає. Передивляюся світлини, та мене на них немає. Жбурляю газету назад. Дивлюся крізь вітрове скло.

Ой, погляньте, а це що?

Гладіатор на «сіґвеї». Котиться вулицею зі швидкістю милі три на годину. Ох ти ж йоб. Оце ставний хлопець. Це Рассел Кроу? Та ні. Оголений торс, рельєфні груди, глибока, темна засмага від літнього сонця. На ньому срібний шолом із яскраво-червоним пером. Блискучий щит і сяйливий меч. Неслабі кубики на животі. Шкіряна спідниця. Накидка прекрасно розлітається. Його ноги, бронзові напнуті литки обвивають ремінці старомодних сандалів. Боже, я обожнюю італійських чоловіків, особливо стародавніх римлян. Я дивлюся, як пролітають повз мене його сідниці. Знаю-знаю. Я відреклася від чоловіків. Але для цього хлопця зроблю виняток. Я хочу забрати його з собою додому і тримати як секс-раба. Я б ланцюгом прикувала його до ліжка і… Ні-ні-ні. Не зможу я цього зробити. Погляньте лишень, якого він розміру: його надто дорого буде годувати. Гладіатор завертає за ріг. Я витягаю шию й дивлюся, як віддаляється його бездоганна дупа. Коротенька спідничка, ледь закриваючи найцікавіші місця, тріпоче й розвівається на вітрі. Я можу принаймні проїхатися за ним?

Ні. Динаміт.

Я підводжу погляд – і бачу черницю. Ну а вона звідки взялася? Боже, як на площі Піккаділлі. Вона намагається перейти дорогу. Я натискаю на гудок, але вона й досі в мене на шляху. Вона посеред вулиці, йде повільно й невпевнено. Спина в неї зігнута, скручена. Вона спирається на палицю. Трохи схожа на мати Терезу, але вдягнена вся в чорне, як Дарт Вейдер, Мерилін Менсон чи Саймон Ковелл[93]. Круто. Мені подобається її прикид.

Я опускаю вікно та кричу:

– Ворушіться! Геть з дороги!

Я не сповільнююсь. Не зараз. Я просто не можу. Мені ціла вічність знадобилася, щоб розігнатися. Я мчу на двадцяти шести милях[94] за годину, і в будь-яку мить зараз… Зможу перемкнутися на третю передачу.

– Ворушись, ворушись.

Я сигналю і намагаюся вивернути машину.

ГЕП. ЛЯП.

– Бля.

Я не винна. Вона з’явилася нізвідки. Так, ніби прагнула смерті.

Я швидко зиркаю в дзеркало заднього огляду. Бачу, як вона лежить на землі. Он вона, як пташка, збита водієм, який вшився подалі, розкинута посеред дороги. Бля, бля. Такого я не планувала. Я не можу просто кинути її тут. Що, як її поранено? Її точно поранено. Ой, гадство, а що, як я її вбила? Так, розумію, я хочу бути вбивцею. Але не отак. Не зараз.

Мені треба їхати, але вона могла побачити мене. Що, як у неї фотографічна пам’ять, в якій закарбувалося моє обличчя або номерний знак? О Господи, це останнє, що мені потрібно. Принаймні це