Погана - Хлої Еспозіто
Доменіко лізе у свою куртку, і я бачу величезний пістолет. Його рука ковзає повз нього далі. Мої очі чіпляються за зброю. На руків’ї вигравірувані золотом ініціали: «Д. О. М.». Це він. О Господи, оце справді зловісного вигляду штука. Саме те, що мені потрібно. Я б хотіла його поцупити, але це, здається, не надто перспективно. Доменіко витягає жерстяний портсигар. Пропонує мені сигару. Що це все таке? Остання сигарета? До біса. Візьму. Я обираю одну та проводжу пальцем по гладкому хрумтливому тютюновому корпусу. Вдихаю її аромат, схожий на запах глини, землі, просоченої дощем. Дочекатися не можу, щоб запалити її. Доменіко чиркає довгим сірником. Я нахиляюсь і підпалюю сигарету. Смакую дим у всьому роті. Я цілком могла б ним насолодитися.
– То ти його бачила? – питає Доменіко.
Це він про Ніно. Це добре. Либонь, це значить, що тут його немає.
– Так, – киваю я. – Бачила.
– Навіщо ти за ним ганяєш? – допитується він.
– Гроші… він украв гроші, – пояснюю я. – За Караваджо.
Доменіко хитає головою.
– Та довбана картина. Той довбаний мудак. Ти дозволила йому вшитися?
– Учора він був на Piazza di Spagna. Я загубила його в метро.
– Minchia[89], – гарчить Доменіко. Він витріщається на мене.
Сподіваюся, він просто хоче побазікати. Це я можу. Ніхто не постраждає. Але це якесь дивне місце для балачок. І втекти ніяк. Інші два хлопці стоять і дивляться, не вимовляючи жодного слова. Не схоже, що за тими пустими рухливими очима виконується багато роботи. Але я можу й помилятися. Я не повинна судити. Вони можуть бути квантовими фізиками, що у вільний час підробляють гангстерами.
Доменіко дивиться на Джузеппе, потім киває на мою сумочку. Джузеппе хапає сумку «Прада» й висипає з неї все на землю.
– Обережно з нею. Вона нова, – попереджаю я.
Сумка летить у багнюку. Шкіра вкривається лайном і піском. Усе розсипається й розкочується. Ріккардо розглядає мого годинника з зозулею. (Він не знає, що там усередині гроші.) Джузеппе нахиляється та підіймає мого ножа. Простягає його Доменіко.
– Що це? – питає Доменіко.
Він крутить ножа в руках, розглядаючи зубчасте лезо. Великим пальцем проводить по краю, потім жбурляє його в річку. Ніж зі сплеском зникає. Прощавай, іще одна зброя…
Доменіко помічає телефон Ніно. Нахиляється та підіймає його.
Він його впізнає.
– Я… Я можу пояснити.
Він стирає трохи бруду з кришки.
– Я стежила за ним через застосунок. – Чекаю, доки інформація дійде до цих геніїв. – Але потім він відіслав свій телефон до Румунії з якимось страхолюдним безхатьком. Мені вдалося дістати телефон… але Ніно там не було.
Бандити перезираються одне з одним, а потім вибухають відчайдушним сміхом.
– Він відіслав свій телефон?.. – перепитує Доменіко. – Він відіслав свій телефон до Румунії?
– Це, бля, анітрохи не смішно.
Ріккардо та Джузеппе обидва складаються навпіл, мало не задихаючись від реготу.
– Постуляйте свої довбані пельки. Це геть не смішно, чорт забирай.
Я затягуюся своєю сигарою. Кашляю. Кашляю. (О, тепер я пригадую. Цей дим не треба вдихати, як не вдихав марихуану Білл Клінтон.)
Здоровані витирають сльози з очей і намагаються знову зробити байдужі обличчя.
– Я не жартую. Ми його загубили, – кажу я.
Я рада, що звеселила їх.
– Я тобі не вірю, – говорить Доменіко.
– Ну, це правда, – кажу я. – Можна мені назад зібрати сумку?
Ніхто не відповідає. Я скидаю назад усе моє закаляне барахло. Фе, моя сумочка загиджена. Це вже якась дурниця. Тепер у мене лише одна залишилася. Ох, ну чому я обрала кремовий колір?
Доменіко повертається до мобілки Ніно. Торкається екрана.
– Ти нічого там не побачиш. Він його заблокував пін-кодом.
Доменіко набирає чотиризначний код.
– Звідки ти його знаєш?
– Ми двадцять років пропрацювали разом. Думаєш, я не знаю, коли в нього день народження? – каже він.
– О, то й коли ж він? Просто цікаво.
– П’ятого вересня.
– Вогонь.
Оооо, схоже, це в суботу, еге ж? (Хоча мені байдуже. Не збираюся купувати йому подарунок.)
Доменіко порпається в телефоні Ніно.
– Він видалив історію викликів і всі повідомлення… Але контакти залишилися, – говорить він. – Si. Si. Знаю оцю людину. Вона тут, у Римі.
Доменіко повертає телефон і показує мені чиїсь дані.
– Динаміт, – говорить він.
– Круте ім’я. – Шкода, що воно мені раніше не спало на думку. Думаю, я могла б його вкрасти.
– Це наш зв’язок у Трастевере.
– То… – питаю я. – Ніно може бути з ним?
Доменіко дивиться й киває своїм здорованям. Вони знову хапають мене за руки.
– Гей, тільки не в річку, – кажу я.
Вони виводять мене з-під мосту до іржавого паркану.
– Що за?.. Куди ви мене ведете?
Моя сигара падає на землю.
Доменіко не відстає, йде за нами. Він щось сичить мені на вухо.
– Якщо я з’ясую, що ти працюєш разом із ним, ти покійниця. Второпала?
Гангстери хапають мене за потилицю і просовують мою голову між металевих прутів.
– Ой. Що? Чому? Бля. Ні. Ні. Не працюю. Я клянуся. Відпустіть. ВІДПУСТІТЬ МЕНЕ.
Я руками хапаюся за ґрати. Моє обличчя запхане просто в дірку. Я намагаюся витягнути голову назад, але вуха застрягли, і я щільно затиснута. Моя голова встромлена між рейками.
БЛЯ-ЧОРТ-БЛЯ-ЧОРТ-БЛЯ.
Я чую, як кроки бандитів поступово віддаляються, віддаляються, віддаляються.
– Поверніться. Поверніться. Я можу вам допомогти, – гукаю я.
Я чую їхній сміх.
Варто ризикнути.
– Ніно, я йому подобаюся. Він божеволіє від мене…
Тиша. Жодної відповіді. Вони пішли.
Розділ сімнадцятийЯ ще раз намагаюся витягти голову, але хрящі в мене у вухах тріскотять: «Хрясь!»
– ОЙ.
Якого біса? Це так нечесно. У мене будуть вуха-вареники, як у побитого регбіста. Повірити не можу. Мені несила ворухнутися. Що робити? Дихай, Алвіно, дихай, дихай. Якщо ти влізла туди, то зможеш і вилізти звідти. Це ж основи фізики. Універсальний закон. Ну ж бо, Алві. ДІВЧИНКО, ТИ ЗМОЖЕШ. Я знову смикаю: БОЛЯЧЕ. Ні, так не вийде. Я спираюся підборіддям на стіну внизу і трохи поскімлюю.
Бет істерично сміється в моїй голові. У неї достобіса вдалий день.
Намагаюся все ж висмикнути свій череп, але він з цього боку здається якимось ширшим. Тримається на місці, добре, надійно. Я глибоко дихаю. Що, як Ніно побачить мене тут? Я легка здобич. Стирчу, мов на тарілочці з блакитною облямівкою. Треба вибиратися. Не можна втрачати часу. Мені справді потрібне якесь мастило. Якби в мене тільки була хоч якась змазка… І тут я згадую. У мене в сумочці. Там той тюбик «Дюрекс Плей», що я купила в аптеці про всяк нагальний випадок. Якщо я лише зможу дотягтися… Підчіпляю сумку за ручку пальцями правої ноги й підіймаю. Підношу до своєї руки. Залажу всередину й хапаю тюбик. Так. Так. Це має допомогти. Це одна з моїх блискучих ідей. Я вичавлюю величезну краплю собі на долоню та добре намащую нею за вухами. Там стає волого та слизько. Пречудово. Я глибоко вдихаю – один, два, три – й висмикую голову з ґрат.
Так. Я вільна. Нарешті.
Я валюся на землю й віддихуюся. А тоді коїться щось дивне. Щось
