Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко
Я плив у бік обрію. Плив довго, доки місто на березі не перетворилося у пригорщу тремтячих світляків, а світло маяка — в розмірено виблискуючу зелену зірку. Пірнув у глибину. Вода оповила мене тишею і спокоєм. Чувся лише шурхіт повітряних бульбашок, що виривалися з рота на поверхню. Видихнув повітря і перестав гребти, але мене тієї ж миті викинуло нагору. Я пірнав, видихав під водою повітря і намагався вдихнути. Але так і не зміг. Судома стискала горло і не пускала воду в легені. Мене викидало на поверхню, як м’яч. Як у такій воді примудрюються втопитись? Я кашляв, ковтав воду, по щоках текли сльози, але так і не міг нічого вдіяти. Інстинкт самозбереження виявився сильнішим за мене.
Я ліг на спину і довго лежав, дивлячись в чорне небо. Хмари розійшлися, і тепер воно було всіяне міріадами мерехтливих зір. Але ж вона кликала мене. Так, кликала. Я озирнувся в пошуках блискаючої яскраво-зеленої зорі і ніде її не знайшов. Або заплив за мис, або маяк погас. Якщо маяк погас, то справа серйозна. Останній раз він гас лише під час землетрусу 1956 року. Треба пливти до пригорщі світляків, якою мало бути місто. Озирнувся знову. Світляки були з усіх боків. Зоряне небо простилалося від горизонту до горизонту, і такі ж зорі від горизонту до горизонту мерехтіли в темній воді. Зорі були скрізь. Я не знав, де берег.
Хвилин п’ять плив навмання, з надією, що щось підкаже мені напрямок. Але нічого не вийшло. Я не знав, наближаюся чи віддаляюся від берега. Зорі були скрізь — я наче ширяв серед зоряного пилу. Вирішив, що не буду даремно витрачати сили. Піднявся вітер, і тепер мені довелося боротися з хвилями. Скоро я відчув, що німіють ноги і спробував перерозподілити навантаження на інші м’язи. Але тоді почали німіти руки й спина. Відтоді, як піднявся вітер, край неба зорі почали згасати. Біля обрію з’явилися хмари. Питання тепер стояло так: чи вони швидше закриють небо, чи я втоплюся. Зваживши свої сили, почав схилятися до останнього. Мене охопила повна апатія. Я ліг на спину. Не знаю, скільки лежав так. Але раптом якийсь незвичний звук примусив мене прийти до тями. Я озирнувся — гігантський лайнер, рокочучи і здіймаючи буруни, йшов прямо на мене. Його численні палуби сходилися до неба клином і були освітлені ліхтарями, як ялинкові гілки на Різдво. Я рвонувся убік. Теплохід наближався з жахливою швидкістю. Шум перетворився в оглушливий гуркіт. Я зрозумів, що не врятуюся. Аліса даремно чекатиме. Металеве громаддя нависло над моєю головою, і можна вже було розрізнити металеві заклепки, що скріпляли обшивку корпусу. Згори долинала мелодія «Якщо я покохаю» і жіночий сміх. На палубі танцювали. Я встиг прочитати на борту — «Маршал Жуков», і перша ж хвиля, піднята форштевнем, накрила мене з головою. Мені здалося, що зараз вона зав’яже мене вузлом. Я кілька разів перекинувся через голову і поплив до поверхні. У мене ледве вистачило дихання. Боліли легені. Жадібно ковтаючи повітря, озирнувся. Хвиля відкинула мене вбік, і я побачив, як стрункі ряди ілюмінаторів рухаються над головою. Але це ще було не все. Ледве половина лайнера пройшла мимо, як я відчув, що незборима сила тягне мене під корму. Тремтіння води посилилося, мене затрусило, наче в лихоманці. Я знову опинився під водою і, наче заворожений, дивився на величезний гвинт, що обертався. Він наближався. Я не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Чи то був результат жаху, що охопив мене, чи стоячих хвиль у вирі під кормою. Коли гвинт був на відстані простягнутої руки, бурун, що оточував його пінним ореолом, стиснув мене, наче пресом, і викинув далеко за кормою. Мене трусило. Думаючи, що зламав щонайменше кілька ребер, я обмацав себе. Все було ціле. Доля двічі зглянулась наді мною, безглуздо було б загинути тепер.
«Маршал Жуков» підходить до морвокзалу біля другої години ночі. Монастирський мис знаходиться на західній околиці міста. Коли я став кметити настільки, що зміг зіставити ці два твердження, то відшукав очима топові вогні теплохода і поплив слідом, забираючи ліворуч.
Я вийшов на пісок метрів за сто від того місця, де ми з Алісою увійшли у воду. З-за скелі викотився місяць і освітив берег жовтим світлом. Аліси ніде не було. Мабуть, вона в автомобілі. Я підійшов до виблискуючого в місячному світлі «Мерседеса». Водій-манекен так само нерухомо сидів, дивлячись у вітрове скло. Аліси в салоні не було.
«О господи, — подумав я. — Де ж вона?!»
Вибіг на пагорб. Якщо вона вирішила сховатися, то це можна було б досить легко зробити серед каміння. Треба спитати цього незворушного йолопа за кермом. Я повернувся до автомобіля.
— Гей, — погукав його.
Він навіть не поворушився. Сидів, прихилившись до дверцят, і дивився вперед. Ну, це вже занадто!
— Гей, якого дідька? — погукав я ще раз і постукав у скло — ніякого ефекту.
Відчинив дверцята, і він випав просто мені під ноги, мало не зваливши мене в пісок. Місяць сховався за якусь скелю, майже все небо знову вкрили хмари і було темно, хоч в око стрель. Я нахилився до обличчя водія. І в цю мить засвітився прожектор маяка. Я аж підскочив з переляку. Але, думаю, не від яскраво-зелених спалахів. Світло маяка чудово віддзеркалювали широко відкриті очі шофера. Вони здавалися скляними. Між ними, на переніссі, темнів круглий, з різко окресленими краями, отвір. Від отвору до перенісся тягнулась чорна смужка загуслої крові. Він уже нічого не міг розповісти. Я схопив його під пахви. Не знаю, як у мене вистачило сміливості доторкнутися до мерця і нащо я взагалі це робив. Мабуть, з'їхав з глузду. Заштовхав труп назад у автомобіль, зачинив дверцята і помчав у бік міста. І лише вдома згадав про Алісу. Мабуть,
