Червоний горобець - Метьюз Джейсон
Аня з німбом кольору блакитної лугової квітки. Їй було важко, її засмучували особливо непристойні аспекти навчання, і вона трималася Домініки задля мужності й підтримки.
— Ти маєш звикнути до цього, — сказала їй Домініка, та Аня нітилася під час вечірніх фільмів, тримаючи міцно руку Домініки, доки на екрані, прямо перед їхніми очима, скаженів траходром. Дівчинка з маленької ферми не впорається, думала Домініка. Її колір слабшає, а не яскравішає.
А потім одного вечора, після страшенно розбещеного фільму, через який вона тихенько схлипувала, Аня прийшла до кімнати Домініки з червоними очима і тремтячими губами, її волошкові слова були майже нечутні. Вона прийшла до подруги по розраду, вона божеволіла. Вона сказала їм, що кидає школу, та їй відповіли щось — одному Богові відомо що, — і вона не змогла піти. Домініка потягнула її за руку за завісу у ванній.
— Ти мусиш пройти через це, — прошепотіла вона, злегка стискуючи Аню за плечі.
Аня заридала та обвила шию Домініки руками. Вона притиснула губи до рота Домініки. Маленька ідіотка тремтіла, і Домініка її не відкинула, не відштовхнула. Вони стояли на підлозі маленької ванної кімнати. Домініка також обійняла Аню, відчувши, як та тремтить. Аня підняла голову для ще одного поцілунку, і Домініка майже відмовила їй, але потім змирилася і знову її поцілувала.
Поцілунок мав неабиякий вплив на Аню, вона взяла руку Домініки, притягнула до себе і просунула під халат, до своїх грудей. «О, заради Бога», — подумала Домініка. Сама вона не відчувала пристрасті, скоріше їй було шкода дівчинку у своїх обіймах. То це й була та бісексуальність, про яку їм розповідали на першому поверсі? За ними могли спостерігати з-за завіси? В кімнаті були мікрофони? Це серйозне порушення правил?
Аня тримала її руку за зап’ястя й водила навколо свого соска, який набухнув під пальцями Домініки. Халат розкрився, і Аня потягнула схоплену руку нижче, собі між ноги. Збочення? Акт доброї волі? Щось інше? Невідомий розпусний предок Домініки — ким би вона не була — не давав їй зупинитись, незбагненний відсторонений стан, коли зупинитись зараз — це майже так само неможливо, як і продовжувати. Легкі, мов пір’їнки, пальці Домініки зарухались ідеальними колами, і Аня розтанула, її голова притислась до Домініки, лінія її шиї ніжна та вразлива.
Сидячи на плитці ванної кімнати, Домініка відчувала дихання Ані між своїх ніг, і причин зупинятися не було. Її таємне «я» наказувало їй відчути власне тіло, і від подиху Ані в неї вібрував низ живота. Голова Домініки відкинулась назад, на плитку, а рука схопилась за ванну для підтримки. Вона відчула у своїй руці прабабусину черепахову щітку і спустила її донизу. Щітка її прабабусі, мати розчісувала нею її волосся, це був її таємний компаньйон під час мрій у дівоцтві.
Домініка провела ручкою щітки по животу Ані, і м’який бурштиновий вигин став безкінечно легким, безкінечно звабливим. Аня затамувала подих, її очі тріпотіли за заплющеними повіками. Дивлячись на обличчя Ані, Домініка зупинила ручку в жаданому місці й вигнула зап’ясток. Рот Ані злегка відкрився, очі закотились, як у трупа на каталці в морзі. Аня напружилась і почала тремтіти від того, як щітка повільно занурювалась і виринала. Вона підвела голову, аби поглянути на Домініку, і прошепотіла: «Так, дитинко, саме так, ти мене кінчаєш», і Домініка всміхнулася, спостерігаючи за маленькою хтивою дояркою, ховаючи при цьому своє таємне «я» глибоко в бункер, всередину, закриваючи двері на замок.
За кілька хвилин Аня застогнала й підняла голову, щоб отримати черговий поцілунок. Годі.
— Тобі вже час, швиденько, йди, — сказала Домініка.
Розпашіла, Аня запахнула свій халат, поглянула на Домініку й тихо вийшла. Чи слід чекати завтра вранці звинувачень? Чи був зараз хтось за дзеркалом? Надто втомлена, щоб хвилюватися, Домініка лягла в ліжко в темній кімнаті. Щітка лежала, забута, на підлозі під раковиною.
***
Наступного ранку у великій вітальні на першому поверсі, обшитій дерев’яними панелями та вкритій велетенським блакитним килимом з візерунками кольору слонової кістки, жінок посадили на стільці, розставлені колом у центрі кімнати. Першій студентці, молодій худорлявій брюнетці зі жвавим західним новгородським акцентом, наказали встати, роздягнутися та пройтися колом — для оцінки.
Запала тиша. Дівчина завагалась, та потім роздягнулася. Лікарка та її асистентка, обидві в лікарняних халатах, грали роль модераторів, відзначаючи сильні та слабкі сторони. Після закінчення студенці наказали повернутися на стілець, лишаючись голою. Викликали наступну студентку, і процес повторився. Зашарілі обличчя, гусяча шкіра й покусані губи, поволі кімната наповнювалася збентеженими, тремтячими голими тілами. Під кожним стільцем лежали жалюгідні купки одягу та взуття.
Слава Богу, в кімнаті не було чоловіків. Коли невблаганна черга дійшла до Ані, вона почала нервово потирати руки й нажахано поглянула на Домініку. Домініка відвела очі. Лікарка гаркнула на Аню, коли та на мить зупинилася, вагаючись знімати трусики. Тепер настала її черга. Почувши своє ім’я, Домініка, попри нервування, підвелася. Це було жахливо — роздягатися у присутності півдюжини незнайомих людей, та вона себе змусила. Аня пильно за нею стежила. Домініку однаково турбували як власна оголеність, так і мовчання, що тривало, доки вона обходила коло стільців.
— Найкраща в групі, — прошепотіла асистентка.
— Це поки що тільки зовні, — виправила її лікарка.
Наступного дня посеред кола стільців став чоловік, знявши короткий халат. Під халатом він був голий, і йому б не завадило прийняти ванну та почистити нігті на ногах. Лікарка наочно розповідала про його біле тіло студенткам, після чого перейшла до детальнішого огляду. Наступного дня чоловік у халаті повернувся, цього разу з невисокою, присадкуватою шатенкою з міцними щоками та ліктями. Вони роздягнулися і невимушено зайнялись коханням на матраці посеред кола стільців. Лікарка виділяла різні позиції й могла, наприклад, наказати парі зупинитися посеред процесу, щоб проілюструвати певну точку або ж продемонструвати можливість фізично вдосконалити позицію. Моделі не показували емоцій і не виявляли жодних почуттів одне до одного, їхні кольори були дуже розмиті, ледь помітні. Вони були бездушні.
— Я не можу на них дивитися, — зізналася Аня Домініці.
У них з’явилася звичка прогулюватися удвох ріденьким садом біля особняка, усього кілька вільних хвилин після сніданку.
— Я не можу, я просто не можу.
— Слухай, звикнути можна до всього, — сказала Домініка.
Як цю дівчину взагалі обрали? З якої провінційної столиці її привезли? А потім вона подумала про себе. А як же ти? Чи зможеш ти, з часом, звикнути до всього?
Наступного тижня приниження лише примножувались, як Домініка й очікувала. Та сама вітальня, те саме коло стільців, та цього разу на стільцях сиділи чоловіки, грубі чоловіки в тісних костюмах та з нікудишніми зачісками. Студенткам наказали роздягнутися перед цими чоловіками, які відтак почали критикувати кожну з них, вказуючи на недоліки фігури, шкіри чи обличчя. Їх не вдавалось ідентифікувати; їхні пінисті жовті бульбашки
