Що впало, те пропало - Стівен Кінг

— Комусь добре! — прокричав голос.

Гикання й вибухи сміху відповіли на цю шпильку.

Моррісу це нагадало зоопарк. Так, напевно, і було, він опинився замкненим у зоопарку, тільки в клітках тут тримали людей. Помаранчевий комбінезон на ньому був підтвердженням цього.

Як він потрапив сюди?

Згадати цього він не міг, так само, як не міг пригадати, як потрапив до будинку на Цукрових Пригірках. Пам’ятав він тільки свій будинок на Сикоморовій. І скриню, звичайно. Як її закопував. У його кишені лежали гроші, дві сотні з грошей Джона Ротстайна, і він попрямував до «Зоні» випити пива, тому що в нього розколювалася голова і йому було самотньо. Він розмовляв із касиром, це йому добре запам’яталося, а от про що була розмова, він пригадати не міг. Бейсбол? Навряд чи. На ньому була бейсболка з логотипом «Індіанців», але цим його інтерес до цього виду спорту обмежувався. Після цього майже нічого. Сумніву не викликало лише одне: трапилося щось вкрай неприємне. Коли ти прокидаєшся в помаранчевому комбінезоні, подібний висновок напрошується сам собою.

Він підповз назад до ліжка, скарлючився, підтягнув коліна до грудей й обхопив їх руками. У камері було холодно. Морріс затремтів.

Я міг спитати того касира, який у нього улюблений бар. Потім, напевно, я сів в автобус. І поїхав туди, так? Приїхав і напився. Незважаючи на те, що знаю, як на мене це діє. До того ж до нестями. У непотріб.

Так, скоріш за все так і було. Незважаючи на те, що знав. Що дуже погано, але він і не міг згадати саме буйство, яке за цим слідувало, і це було найгірше. Після третього келиха пива (іноді після другого) він провалювався в темну діру, і не виборсувався з неї, поки не прокидався на похміллі, але тверезий. Пиячити до відключки — так це називалося. І під час таких відключок його майже завжди тягнуло на… Назвемо це «пригоди». Після таких пригод він потрапив у колонію для неповнолітніх «Ріверв’ю» і, найімовірніше, через них опинився тут. Де б не знаходилося це тут.

Пригоди.

Пригоди, бодай їх.

Морріс сподівався, що сталася класична бійка в барі й обійшлося без зломів і незаконних проникнень. Інакше кажучи, без повторення його пригод на Цукрових Пригірках. Адже він давно перестав бути неповнолітнім, і цього разу жодної виправної колонії не буде, на жаль, сер. І все ж таки, він добряче відсидить своє, якщо скоїв злочин, тільки б цей злочин не мав відношення до вбивства одного геніального американського письменника. Якщо ж має, йому ще довго не доведеться відчути запах волі. Можливо, ніколи. Адже там не один Ротстайн? І тут пам’ять вирішила нарешті запрацювати, йому пригадалося, як Кертіс Роджерс запитував, чи є в Нью-Гемпширі страта на смерть.

Морріс приліг на ліжко, тремтячи, думаючи. Не може бути, що я тут через це. Не може цього бути!

Чи може?

Доводилося визнати, що це можливо, і не тільки тому, що поліцейські могли зв’язати його з трупами біля зони відпочинку. Свідомість наочно вимальовувала, як він, Морріс Белламі, студент-недоучка й самопроголошений дослідник американської літератури, у такому-собі барі або стриптиз-клубі хльоскає бурбон і скаженіє. Хтось згадує про вбивство Джона Ротстайна, великого письменника, американського генія-відлюдника, і Морріс Белламі — п’яний як чіп, палаючи тією величезної люттю, яку йому зазвичай вдається тримати в собі, повертається до «співрозмовника» і заявляє: «Щось він не дуже був схожий на генія, коли я розніс йому голову».

— Я б цього не зробив, — прошепотів він. Головний біль уже став просто нестерпним, до того ж щось було не так із лівою частиною обличчя. Вона палала. Я б ніколи такого не зробив.

Тільки звідки така впевненість? Коли він пиячив, могло статися що завгодно. Чорний звір зривався з ланцюга. В юнацтві цей звір скаженів у тому будинку на Цукрових Пригірках, улаштувавши там справжнє пекло, а коли спрацювала потайна сигналізація та приїхали поліцейські, він бився з ними, поки один не оглушив його кийком, після чого його обшукали й виявили, що кишені набиті коштовностями, здебільшого звичайними повсякденними, але були там й інші, необачливо залишені поза сейфом господині, страшенно цінні, навіть розкішні: добридень, як ся маєте, ми вирушаємо до Рівер’ю, де напружимо наш ніжний юний задок і знайдемо нових чудових друзів.

Він подумав: «Людина, яка влаштувала таке шоу з розкиданням лайна, цілком здатна п’янючою вихвалятися вбивством творця Джиммі Ґолда, і ти про це знаєш».

Хоча, це могла бути й поліція. Якщо вони його ідентифікували й розіслали орієнтування. Така ймовірність є.

— Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у!

— Стули пельку!

Цього разу закричав сам Морріс, скоріше, спробував закричати, але замість крику вихлюпнулось якесь блювотно-булькотне крячання. О, як нестерпно болить голова! І обличчя! Він провів рукою по лівій щоці й втупився в клапті засохлої крові, які залишилися на долоні. Провів ще й відчув подряпини, щонайменше три. Сліди від нігтів, до того ж глибокі. Про що це нам говорить? Ну, звичайно, — хоча бувають і винятки — чоловіки б’ють, а жінки дряпають. Жіночки це роблять нігтями, бо зазвичай для дряпання у них є красиві довгі нігті.

«Я спробував підчепити якусь цяцю, і вона відмовила мені за допомогою нігтів?»

Морріс спробував щось пригадати й не зміг. Він пам’ятав дощ, пончо, світло ліхтаря на корінні. Він пам’ятав кирку. Він, здається, пригадував щось про бажання послухати гучну музику й розмову з касиром у магазині «Зоні». Після цього? Суцільна темрява.

Подумав: «Може, це машина? Чортів „Біскейн“. Може, хтось побачив, як вона виїжджала із зони відпочинку на Трасу 92 із радіатором і з правим боком у крові, а може, я щось забув у бардачку. Щось із моїм ім’ям».

Але це здавалося малоймовірним. Вони купили «Шеві» у напівп’яної шльондри в якійсь забігайлівці в Лінні, платили всі троє в складчину. Машину вона переписала на такого собі Гарольда Фінмана, а це ім’я кращого друга Джиммі Ґолда в «Утікачі». Морріса Белламі вона не бачила, той завбачливо тримався осторонь, поки укладалася ця угода. До того ж Морріс, залишаючи машину біля торгового комплексу, зробив усе, аби полегшити роботу можливим викрадачам, хіба що не написав на лобовому склі «Будь ласка, викрадіть мене». Ні, «Біскейн» зараз стоїть на якійсь стоянці в центрі міста або біля озера, розібрана аж до самих коліс.