Чужа гра - Сергій Ухачевський
— Я сиділа поруч за перегородкою.
— То був зі своєю ученицею, випадково зустрілися.
— І для неї танцював лезгінку, п'яний, як чмо? І питав, чи поцілує вона «старенькому його маленького»? Це все, Романе.
— Та чекай! Я такого не пам'ятаю! П'яним був?.. — гарячково міркував, що збрехати. — Це ж Паньківа книжку обмивали!
Олена захлипала:
— Коли у тебе не було приводів випити?
— Я вже тиждень вобше не п'ю!
— Послухай, падлюко, я на тебе витратила два роки! Два роки терпіла твої гульки, пиятики, гонореї! Тепер хочу жити нормально!
— Лєночка, та вибач свого старенького, може щось і начудив, але нічого такого не помню! Я ж тебе люблю. А вип'ю — ну і… Рішаєш з людьми діла — треба випити!
— Ото й продовжуй рішати! — кинула трубку.
Роман, проковтнувши грудку, що стала поперек горла, вилаявся: «Сука стежила за мною! Де ж інтелігентність, де ж порядок? Жлобиха!» Знову зателефонував у Київ, але секретарка відповіла, що Олени немає на місці…
Прийшов Паньків, якому вчора пообіцяв взяти на роботу. Віталій погано переносив похмілля і сьогодні був як з хреста знятий. Шлапак його засмутив:
— Андрюха наказав переносити офіс в інше місце… Півроку в нас будуть пертурбації…
Раптом дзвінок. Роман схопив трубку. Незнайомий рішучий голос:
— Пане Шлапак? Вас турбують з УБОЗу. Маємо до вас розмову.
— Сьогодні?
— Так, на прохідній скажете — до майора Максиміва.
— Ось бачиш, — сказав Віталію, — в ментуру викликають через фінансові махінації. Нічого, викручуся, Андрюха про все домовиться. Мент дзвонить: «пане Шлапак» — порядок, а правда?
— Позич пару копійок на пиво, — попросив Віталій.
— Старий, учора з Вечірнім все просадили, сьогодні навіть на куриво не маю, — збрехав.
… Слова Максиміва здивували Шлапака:
— Нам відомо, що ваша газета працює на Коваля. Багато підприємців написали скарги, що до них приходять бандити і вимагають підписуватися на тижневик.
— Нічого не знаю.
— Можемо поговорити з вами або через перебування в КПУ[7], або по-дружньому. Жодного офіційного протоколу, жодного диктофону. Вашу розповідь запишу від руки, а ви підпишетеся псевдо, скажімо, Поет.
— Я вам не стукач! — відповів з викликом.
— Маю право затримати вас на три доби до вияснення обставин.
Шлапак пошкодував, що вранці не пішов у туалет.
— Яких обставин? — спав з лиця.
— Наркотики, хуліганство у громадському місці, непокора представниками влади… На вибір.
— Адвоката.
— Як ти не розумієш, — пом’якшив тон, — це тобі нічим не загрожує. Розповіси, як розповідають усі. Ось глянь, — показав папірець і відразу заховав, — це інформація від одного бандита. Ми ж не підшиваємо до справи… Просто робимо аналіз…
Максимів поставив на стіл коньяк і дві чарки:
— Поговоримо як люди, що не хочуть, аби в місті керували бандити. Ти ж розумний мужик, головний редактор! Вони тебе підставляють, і одного дня викинуть як використаний презерватив! Ще прибіжиш до мене і будеш скаржитися, що у тебе забирають газету! Тоді не зможу тебе захистити.
Випили. Запалили. Роман вирішив: «Викручуся!», і розповів про розмову з Андрієм, про книжку Завади і гонорар.
… Максимів, дізнавшись, що хотів, наказав хлопцям відвезти Романа додому. Оперативники, повернувшись, розповіли: Шлапак вийшов у центрі і попрямував у «Музу». Там нікого не знайшов, зазирнув до інших кафе і, випивши кави, почав чіплятися до дівчат, слиняво витираючи кінчиками пальців рот. Увечері зустрівся з приятелями, напився і через «пиво на вокзалі» поїхав додому.
… Роман, прокинувшись дома, довго лежав, дивився у стелю і розмірковував над учорашнім днем. Наробив дурниць. Що він молов тому менту?.. Тепер точно вб'ють… Життя давало тріщину. Треба рятувати становище. Зиркнув на годинник — десята. Зателефонував до Оленки.
Коли взяла трубку, сказав:
— Учора думав про нас. Я чинив негідно. Тиждень тримався, не пив, учора знову набрався. Важко без тебе… Ти така файненька, і зараз стоїш у мене перед очима…
Дівчина не кидала трубку.
— Учора хотів повішатися… — продовжив. — У тебе хтось є? — Ні.
— Що мені тепер робити?
Оленка мовчала. Роман прислухався. Тихцем плакала. Треба користатися з нагоди:
— Я вчора півдня проплакав. Я так тебе люблю! Можеш мені вибачити? Я покину компанії, горілку, цигарку в писок не візьму!
—… Як у тебе на роботі?
— Порядок, хочу взяти приміщення в центрі. Тільки грошей не вистачає. Почну працювати по-новому.
— Зателефонуй до мене ввечері, мені дали мобільний…
Полегшено передихнув, поклавши трубку. Тепер — до Анджея.
— Андрюша, маю тобі щось розповісти.
— Я своїх рішень не змінюю.
— Мене вчора викликали у міліцію, розпитували про тебе.
— Стоп. Не по телефону. Приїдь до мене на другу.
Прийнявши холодний душ і через силу поснідавши, Роман відчув, що душа вимагає похмілля, проте стримався. Зателефонував до матері у райцентр:
— Мамцю, я такий замотаний, маю купу справ, хочу офіс переносити в центр. Дай сотню доларів. І тата пришли, нехай підлогу помиє і постіль поміняє. Міцно цілую.
Одягнув діловий костюм, протер окуляри, замацані звечора і сказав до дзеркала: «Пішли, красунчику». З видом ділового чоловіка зайшов у «Музу», замовив чай і сів біля вікна.
Невдовзі почали сповзатися хворі похміллям друзі-журналісти та інша творча молодь. Пропонували випити щось міцніше, дивувалися, що сьогодні добре виглядає.
