Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

— Сідай, — підсунула стілець. Я сів і відчув солодкий запах парфумів. Моїх улюблених. Я тепер неабиякий знавець в цій галузі і не сплутаю їх з будь-якими іншими.

Вона сказала, що я погано вчуся. І я, здається, досить грубо відповів, що мою увагу відвертає її врода.

— Чи ти не це хотів від мене почути?

— Звісно, не це.

Аліса довго мовчала, потім, сказала тихо, майже прошепотіла: — Мені вже 22. Для тебе я вже стара. Зрозумій. У нас з тобою нічого не може бути. Я не хочу, аби ти страждав. Коли ви… — вона хотіла сказати: «Коли виростеш», але, мабуть, подумала, що це образить мене, і виправилася.

— Через пару років ти будеш згадувати про це з усмішкою. Коли тобі буде стільки ж, скільки зараз мені, я буду старою жінкою. У мене маленька донька, і я ставлюся до тебе так, як і до неї, і до інших дітей.

Я відчув, що по моїй щоці повзе сльоза. Цього ще не вистачало. Вона погладила мене рукою по голові і мимохіть стерла сльозу.

Зробила це зовсім непомітно. Наче ненароком торкнулася щоки. Рука у неї м’яка і тепла, як що? Як ковдра, по якій щойно проїхали гарячою праскою.

4.09.75 р.

Всю англійську Милка товче мене гострим ліктем у бік і лізе з усякими дурницями:

— Чуєш, Кощію, а ти хотів би одружитися?

«Іди ти до такої матері», — думаю я, але вголос відповідаю: — Ні.

— Ну й гаразд. А я поїду до Штатів і вийду заміж за мільйонера. Мій чоловік буде високим і красивим. Ми будемо жити в старовинному замку з колонами. Величезні колони з завитками під дахом. У дворі — рівно підстрижені кущі, схожі на низенькі тумбочки. Кожного вечора ворота замку будуть відкривати два лакеї в бордових, ні — лілових камзолах. З воріт виїжджатиме чорний нікельований «Ройс» із дзеркальними вікнами. Ним ми будемо виїжджати на звані обіди. Влітку плаватимемо на білосніжній яхті з зеленими вітрилами. Кожного ранку мій чоловік буде приносити мені в постіль букет червоних троянд. Ось так, Кощію, ось так.

З глузду можна з’їхати від її базікання.

— Замовкни, — сказав я їй, коли задзвонив дзвоник. — Для того, щоб потрапити в Штати, треба принаймні тисячу баксів!

— Бовдуре, — спокійно відповіла вона. — Через тиждень я буду мати дванадцять тисяч, — вона встала і повторила по складах:

— Два-над-цять! Принаймні по шість тисяч на брата, якщо ти перестанеш витріщати свої дурні баньки на ту вчительку.

Милка слів на вітер не кидає. Це завжди було аксіомою. Я наздогнав її вже в коридорі.

— Викладай!

— Ти обіцяєш, я правильно зрозуміла? — вона навіть не зупинилася і мені довелося бігти за нею слідом, зазираючи через плече.

— Обіцяю! — загорлав я. — Якого дідька?! Вона мені сама сказала, щоб я відчепився, і що у нас з нею нічого бути не може!

Милка зупинилася і подивилася мені в очі. Посміхнулася, потім змахнула пасмо волосся у мене з лоба:

— Сьогодні ввечері буду чекати тебе біля морвокзалу. Навпроти кіоску «Союздрук». Сам усе побачиш.

Шнира — грудаста дівиця з десятого «А», підпирала кіоск «Союздрук», що прямо навпроти виходу з зони спецконтролю, через яку іноземці з теплоходів потрапляють до Ялти. Правильніше було б сказати, що це кіоск підпирає Шниру. Вона важила кілограмів дев’яносто, і не менше ніж по п’ятнадцять припадало на кожну грудь. Шнира страшна нечупара і завжди ходить у м’ятій шкільній формі. Але зараз на ній була коротенька сукня, що ледь прикривала могутні ноги. Криваво-червоні губи стискали тоненьку коричневу цигарку — здається, «Море» з ментолом.

Біля дев'ятого причалу стояв океанський красень-лайнер «Тарас Шевченко». З верхньої палуби динаміки на всю округу розносили «Баркаролу» Чайковського. Від нового причалу відходила «Комета» на Лівадію.

Ми з Милкою стояли на другому боці вулиці і крізь кущі клена спостерігали за Шнирою. Милка була схожа на сучасну Мата Харі — в чорній спідниці і шкіряній куртці. Очі ховалися за темними окулярами. Хоч цим вона, як чорний гіпопотам у весільній процесії, якраз і виділялася в натовпі відпочиваючих, що сунув від готелю «Таврида». Там, у дворі готелю, була станція канатної дороги на пагорб Дарсан.

Коли із зони спецконтролю повалив натовп іноземців, ми хвилин на десять загубили Шниру з поля зору. А потім побачили її під руку з величезним негром у джинсовій ковбойці і клітчастих брюках. Ми прослідкували за ними до під'їзду жовтого будинку на розі вулиць Гоголя і Московської. Потім залізли на горище сусіднього будинку. На горищі пахло пліснявою і