Що впало, те пропало - Стівен Кінг
— Ну ж бо, подивися. Тут переважно поезія. Я погортав, поки їхав в автобусі…
— В автобусі? Ти що, здурів?
— …і, мушу сказати, не в захваті, — продовжив Морріс, ніби не почувши його. — Але це його вірші, можна не сумніватися. Написано власноруч. Дуже цінна річ. Ми говорили про це. Кілька разів. Говорили, як…
— Прибери!
Моррісу неприємно було в цьому зізнатися, але параноя Енді почала передаватися і йому. Він сховав записник у пакет і похмуро подивився на старого (і єдиного) друга.
— Я, узагалі-то, не збирався тут влаштовувати ярмарок.
— Де решта? — і, перш ніж Морріс встиг відповісти: — Неважливо. Не хочу знати. Ти хіба не розумієш, що ці штуки зараз — найгарячіша новина? Ти — гаряча новина!
— Я не гарячий, — сказав Морріс, але це було неправдою, принаймні з фізичної точки зору. Його щоки й потилиця раптом запашіли вогнем. Енді поводився так, ніби наклав у штани, а не скоїв злочин століття.
— Ніхто не зможе зв’язати мене з Ротстайном, і я розумію, що ми не зможемо їх одразу продати приватним колекціонерам. Я не такий тупий.
— Продати їх кол… Моррі, ти взагалі себе чуєш?
Морріс схрестив руки на грудях і кинув погляд на друга. Принаймні колишнього друга.
— Слухай, ти поводишся, ніби ми цього не обговорювали. Ніби ми не планували.
— Ми нічого не планували. Це були просто фантазії, я думав, ти розумієш це!
Що Морріс розумів, так це те, що Енді Халлідей саме так і скаже в поліції, якщо його, Морріса, схоплять. А Енді очікував, що його схоплять. Уперше Морріс чітко усвідомив, що Енді НЕ гігант думки, який охоче приєднається до нього в екзистенційному акті порушення закону, а просто чергова посередність. Продавець із книжкового магазину, усього на декілька років старший за самого Морріса.
Притримай при собі свою тупу критику, сказав Ротстайн Моррісу за дві хвилини до смерті. Ти звичайний злодій, мій друже.
У скронях почало пульсувати.
— І як я одразу не здогадався. Усі ці твої гучні розмови про приватних колекціонерів, кінозірок, арабських принцес і ще дідько знає про що — суцільне викаблучування. Ти звичайний хвалько.
Це був удар. Відчутний удар. Морріс побачив це й зрадів, так само він радів, коли зумів кілька разів ввернути це слово під час останньої суперечки з матір’ю.
Енді подався вперед, щоки палають, але, перш ніж він встиг щось сказати, з’явилася офіціантка з серветками.
— Дозвольте, я витру, — сказала вона й витерла зі столу каву.
Молода, натуральна попеляста білявка, гарненька своєю блідістю, можна сказати, навіть красива, вона посміхнулася Енді. Він у відповідь скривив нещасну гримасу, одночасно відсуваючись від неї, так само, як відсувався від записника в молескіновій палітурці.
«Він гомік, — з подивом подумав Морріс. — Бісов гомік. Чому я про це досі не знав? Як я міг цього не побачити? Та в нього ж це на чолі написано».
Утім, в Енді відкрилося багато нового, чи не так? Морріс згадав улюблений вислів одного хлопця з будівництва: купа пістолетів, і всі без набоїв.
Коли офіціантка пішла, забравши із собою задушливий жіночий дух, Енді знову нахилився вперед.
— Цих колекціонерів купа, — сказав він. — Чого тільки не збирають: картини, скульптури, перші видання… У Техасі є один хлопець, який зібрав колекцію записів на воскових циліндрах на мільйон доларів, а в іншого є повний комплект усіх журналів фантастики, вестернів і жахів, які виходили з 1910 по 1955. Гадаєш, усе це добро купувалося й продавалося законним шляхом? Дідька лисого. Колекціонери божевільні, найзапеклішим начхати, украдені чи ні речі, які їм хочеться отримати, і вони не збираються ні з ким ділитися.
Моррісу вже доводилося чути такі слова, і на його обличчі, мабуть, це відбилося, тому що Енді ще ближче присунувся до нього. Тепер їх носи майже стикалися. Морріс відчув запах «Інгліш лезер» і подумав: «Ось, значить, який одеколон полюбляють гоміки. Щось на зразок таємного знака».
— Ти гадаєш, вони стануть мене слухати?
Морріс Белламі, який тепер дивився на Енді Халлідея іншими очима, відповів, що, либонь, ні.
Енді випнув нижню губу.
— Нічого, коли-небудь стануть. Так. Коли я заведу власний магазин і клієнтуру. Але на це підуть роки.
— Ми говорили, що чекатимемо п’ять років.
— П’ять? — Енді уривчасто реготнув і повернувся на свій бік стола. — За п’ять років я, можливо, зможу відкрити свій магазин — я вже вподобав одну містинку на Лейсмейкер-лейн, там зараз магазин тканин, не дуже успішний, — але знадобиться набагато більше часу, щоб знайти грошовитих клієнтів і завоювати довіру.
«Занадто багато „але“, — подумав Морріс, проте раніше „але“ не було».
— Наскільки більше?
— Спробуй прийти до мене з цими записниками на початку двадцять першого століття, якщо вони все ще будуть у тебе. Навіть якщо б у мене зараз було коло знайомих приватних колекціонерів, ніхто, навіть найбільш одержимі, і ті не доторкнулися б до такої небезпечної речі.
Морріс якийсь час дивився на нього занімівши. Потім нарешті вимовив:
— Нічого такого ти не говорив, коли ми планували…
Енді схопився обома руками за голову.
— Ми нічого не планували! І не намагайся на мене нічого перекладати. Ніколи! Я знаю тебе, Моррі. Ти їх украв не для того, щоб продати. Принаймні, не прочитавши. Потім ти, напевно, погодишся показати дещо з них світові, якщо ціна влаштує. Але головне в цьому всьому — ти просто схибнувся на цьому Джоні Ротстайні.
— Не треба так говорити. — Пульсація в скронях посилилася.
— Я буду так говорити, якщо це правда, а це правда. Ти схибнувся ще й на темі Джиммі Ґолда. Це через нього ти потрапив до тюряги.
— Я потрапив до тюряги через матір. Вона, можна сказати, своїми руками мене туди запхала.
— Яка різниця? Це в минулому. А зараз сьогодення. Якщо не станеться дива, незабаром чекай на поліцейських. І вони прийдуть з ордером на обшук. Якщо ти ці записники зберігатимеш у себе, коли вони постукають у двері, вважай, що тобі гаплик.
— З якого дива їм до мене приходити? Нас ніхто не бачив, а мої напарники… — Він підморгнув. — Скажімо так, мертвий не видасть.
— Ти… Що? Убив їх? І їх убив? — З Енді можна було писати картину нелюдського жаху.
Морріс
