Осина фабрика - Іен Бенкс
Матері наказували своїм дітям поводитися добре, інакше по них прийде Ерік Колдгейм із червами та личинками, і тоді вже їм буде непереливки. Поступово — хоч я й підозрював, що цього не уникнути, — їм почали казати, що Ерік спалить не лише їхніх собак, а і їх самих; до того ж — чого, ймовірно, також було не уникнути, — багато дітей почали думати, що Ерік — це я, або ж що я вдаюся до таких само неподобств. Або, можливо, їхні батьки щось підозрювали з приводу Блайта, Пола та Есмеральди. Так чи інакше, вони або тікали від мене, або вигукували в мій бік обрáзи з безпечної відстані, тож я лишався в тіні, мовчав і звів свої візити в місто до необхідного мінімуму. Діти, молодь і дорослі й дотепер дивно на мене позирають, і хоча я знаю, що деякі матері наказують своїм дітям поводитися добре, інакше «від Френка не втечеш», це мене не обходить. Я це переживу.
Я сів на велосипед і рушив додому, поводячись дещо безвідповідально й розплескуючи навсібіч калюжі, а перед Трампліном — ділянкою дороги, де довгий спуск із дюни переходив у короткий підйом, на якому було легко відірватися від землі, — розігнавшись до добрих сорока кілометрів за годину, із чваканням приземлився в багнюку, ледь не полетівши в кущі дроку й так сильно забивши дупу, що мало не скрикнув від болю. Менше з тим, додому я доїхав цілий і неушкоджений. Повідомивши батьку, що зі мною все гаразд і вечерятиму я десь за годину, я повернувся до сараю, щоб відмити Гравій. Упоравшись із цим, виготовив кілька нових бомб на заміну використаним учора та ще кілька додаткових. Перебуваючи в сараї, я ввімкнув старий електричний обігрівач — не стільки заради того, щоб зігрітись, скільки для того, щоб уберегти високогігроскопічну суміш від вологи в повітрі.
Насправді я волів би не возити з міста кілограмові пакети цукру й бляшанки гербіцидів, якими набиваю шматки кожуха від електропроводу, що їх карлик Джеймі приносить мені з будівництва в Портенілі, де він наразі працює. Враховуючи те, що в нашому підвалі достатньо кордиту, щоб висадити в повітря півострова, це виглядає дещо безглуздо, однак батько навіть близько не підпускає мене до пороху.
Цей кордит привіз із суднорозбірного заводу, що колись працював на узбережжі, мій дід, Колін Колдгейм. На тому заводі працював один із його родичів, і так сталося, що йому трапився старий воєнний корабель, в одному з трюмів якого все ще збереглася купа вибухівки. Колін купив цей кордит і використовував його, щоб розпалювати піч. Якщо кордиту ніщо не заважає, він пречудово горить. Тієї кількості пороху, яку придбав Колін, вистачило б років на двісті, навіть якби ним продовжував користуватися його син, тож, вочевидь, він планував його спродати. Якийсь час мій батько запалював за допомогою нього плиту, але згодом припинив. Бозна-скільки там ще цього добра; я бачив величезні штабелі й тюки, на яких досі збереглися штампи Королівського військово-морського флоту, і обдумував безліч способів до нього дістатись, однак так і не знайшов інших варіантів, окрім того, щоб прокопати тунель із сараю; так, коли я набиратиму кордит з підкопу, тюки в підвалі виглядатимуть неторканими. Утім батько перевіряє підвал що кілька тижнів — нервово спускається туди з ліхтарем, перераховує тюки, принюхується й зчитує показники термометра та гігрометра.
У підвалі стоїть приємна прохолода, до того ж там геть не відчувається вологи, і хоча я припускаю, що він розташований заледве вище рівня ґрунтових вод, схоже, батько знає, що робить, і цілком упевнений у тому, що вибухівка зберігається надійно, утім, як на мене, він почав дещо нею перейматись, зокрема після випадку, який трапився на Бомбовому Колі. (Визнаю: знову ж таки, моя провина. Моє друге вбивство — те, після якого, на мою думку, дехто з моїх родичів почав щось підозрювати.) Проте, якщо вона так його непокоїть, мені геть не зрозуміло, чому він її не здихається. Хай там як, але гадаю, що у випадку з цим кордитом він має якісь власні упередження. Його діймає щось пов’язане з минулим або ж мучить якийсь таємничий злий демон, символ усіх наших родинних злочинів, що зачаївся й, можливо, лишень вичікує вдалої миті, щоб заскочити нас зненацька.
Так чи інакше, доступу до підвалу в мене нема, тож я змушений стікати потом і возити купу залізних труб із міста, гнути їх, розрізати, розточувати, обтискати й знову гнути, затискаючи в лещатах, доки від моїх зусиль не почне скрипіти верстат, а з ним і весь сарай. Гадаю, це — ціле ремесло, і до того ж така праця вимагає неабияких навичок, та іноді мені все ж набридає з усім цим вовтузитись і лише думка про те, як саме я застосую ці маленькі чорні снаряди, змушує мене напружуватись і гнути горба далі.
Завершивши виготовляти бомби, я прибрав після себе в сараї й лише тоді пішов додому вечеряти.
— Він у розшуку, — несподівано мовив батько, запихаючись капустою із соєвим м’ясом.
Позирк його темних очей обпалив мене, мов спалах кіптявого полум’я; відтак батько знову втупився поглядом у їжу. Я ж хильнув із відкоркованої пляшки пива. Нова партія домашнього смакувала краще, ніж попередня, й до того ж вдалася міцнішою.
— Ерік?
— Так, Ерік. Його шукають на болотах.
— На болотах?
— Вони думають, він міг податися на болота.
— Ну, зрештою, це пояснює, чому вони шукають його саме там.
— Еге ж, — кивнув батько. — А що це ти там мугикаєш?
Я прокашлявся й знову взявся до своїх бургерів, удаючи, що слухаю.
— Я оце думав… — проказав він, запхав собі до рота ще більшу порцію зелено-коричневої суміші й ретельно її пережував.
Я все чекав, що ж він скаже далі. Батько мляво махнув ложкою:
— Яка довжина телефонного дроту?
— Згорнутого чи розтягнутого? — миттєво зреагував я, поставивши на стіл склянку пива.
Батько гмикнув і більше нічого не сказав, продовживши колупатись у своїй тарілці, якщо й не радий, то принаймні задоволений почутим. Я хильнув іще ковток.
— Хочеш, щоб я замовив для тебе з міста щось особливе? — урешті-решт запитав він, запиваючи вечерю натуральним апельсиновим соком.