Інферно - Ден Браун

— І вам, — сказав Ленґдон, тиснучи їй руку. — Удачі вам у Женеві.

— Авжеж, удача нам знадобиться, — погодилася Сінскі й кивнула в бік Сієнни. — Даю вам змогу трохи побути разом. А як будете готові, відпускайте її до нас.

Коли Сінскі йшла через термінал, вона машинально засунула руку до кишені й витягнула звідти дві половинки розбитого амулета, стиснувши їх у долоні.

— Не викидайте отой жезл Асклепія! — гукнув Ленґдон їй услід. — Його ще можна полагодити.

— Дякую, — відповіла Сінскі, махнувши рукою на прощання. — Сподіваюся, що полагодити можна все.

* * *

Сієнна Брукс стояла самотньо біля вікна й дивилася на вогні злітно-посадкової смуги, що видавалася примарною в низькому тумані, над яким збиралися хмари.

Удалині, над диспетчерською вежею, велично маяв турецький прапор — червоне поле із зображеними на ньому півмісяцем і зорею — давніми символами з часів Оттоманської імперії, котрі й досі гордо майоріли в сучасному світі.

— Дам тобі турецьку ліру, якщо скажеш, про що думаєш, — почувся позаду низький голос.

Сієнна не обернулася.

— Насувається буря, — сказала вона.

— Знаю, — тихо відповів Ленґдон.

Через кільканадцять довгих секунд Сієнна повернулася до нього.

— А ще мені хочеться, щоб ти теж поїхав до Женеви.

— Дякую за запрошення, — іронічно відповів він. — Ти вестимеш там дискусії про майбутнє. А підтоптаний старомодний професор тобі тільки заважатиме.

Вона здивовано поглянула на нього.

— Гадаєш, ти для мене застарий, еге ж?

Ленґдон голосно розсміявся.

— Сієнно, я не гадаю, я знаю напевне, що я для тебе застарий!

Вона ніяково замовкла й переступила з ноги на ногу.

— Що ж... принаймні ти знатимеш, де мене знайти. — Вона по-дівчачому знизала плечима. — Ну, це якщо ти... коли-небудь захочеш зі мною побачитися.

Він усміхнувся.

— Я був би дуже радий.

Настрій Сієнни трохи покращився, та між ними запала довга ніякова тиша, бо ніхто з них не знав, що сказати на прощання.

Сієнна підняла погляд на американського професора, і на неї накотилося досі не відоме почуття. Не кажучи ні слова, вона раптом піднялася навшпиньки й міцно поцілувала його в губи. Коли жінка відсахнулася, її очі були мокрими від сліз.

— Я скучатиму за тобою, — прошепотіла вона.

Ленґдон ніжно всміхнувся й огорнув її руками.

— Я також за тобою скучатиму.

Вони довго стояли, зімкнувши обійми, які жоден не хотів розривати. Нарешті озвався Ленґдон:

— Є одна давня приказка... яку часто приписують самому Данте. — Він зробив паузу. — «Пам’ятай сьогоднішню ніч... бо вона є початком вічності».

— Дякую тобі, Роберте, — сказала Сієнна, і по її щоках покотилися сльози. — Я нарешті відчула, що в мене є мета.

Ленґдон іще міцніше пригорнув її до себе.

— Ти завжди казала, що хочеш врятувати світ, Сієнно. І, можливо, саме тепер тобі трапився цей шанс.

Сієнна лагідно всміхнулася й відвернулася. Ідучи на самоті до літака, що чекав на неї, жінка роздумувала про все, що трапилося... про все, що ще може трапитися... і про всі можливі варіанти майбутнього.

«Пам’ятай сьогоднішню ніч, — повторила Сієнна сама собі, — бо вона є початком вічності».

Піднімаючись на борт літака, Сієнна молила Бога, щоб Данте мав слушність.

Розділ 104

Бліде надвечірнє сонце низько схилилося над п’яца дель Дуомо, віддзеркалювалося від білих кахлів дзвіниці Джотто і кидало довгі тіні на пишний флорентійський собор Санта-Марія дель Фіоре.

Служба за упокій Іґнаціо Бусоні щойно почалася, і Роберт Ленґдон, який прослизнув до собору і знайшов вільне місце на лаві, відчув задоволення від того, що Іґнаціо відспівуватимуть саме тут, у старовинній базиліці, яку він доглядав так багато років.

Попри яскравий фасад, флорентійський собор мав простий, скромний і навіть аскетичний інтер’єр. Проте сьогодні це аскетичне святилище було сповнене майже святковою атмосферою. З усієї Італії до собору з’їхалися державні службовці, друзі та колеги зі світу мистецтва, щоб віддати шану жвавому, схожому на велетенську гору чоловікові, якого вони любовно звали Дуоміно.

У пресі повідомлялося, що Бусоні помер, роблячи те, що любив найбільше, — гуляючи пізно увечері довкола собору.

Тональність заупокійної служби була навдивовижу оптимістичною, з гумористичними ремарками гостей і членів родини, а один колега зауважив, що любов Бусоні до мистецтва доби Ренесансу можна порівняти хіба що з його любов’ю до спагеті болоньєзе і карамелі будіно.

Після служби, коли присутні зійшлися докупи й з любов’ю пригадували всілякі історії з життя Іґнаціо, Ленґдон походжав собором, милуючись мистецькими витворами, які Іґнаціо так любив... «Судний день» Базарі під куполом, вітражі Донателло й Гіберті, годинник Уччелло, а також мозаїчні панелі, які прикрашали підлогу, хоча їх часто не помічали відвідувачі.

У якусь мить Ленґдон опинився перед знайомим обличчям — обличчям Данте Аліґ’єрі. Зображений на легендарній фресці Мікеліно, великий поет стояв перед горою Чистилище і тримав у піднятій руці, наче скромний дар, свій шедевр — «Божественну комедію».

Ленґдон не міг не подумати: а що сказав би Данте, якби дізнався про вплив, який його епічна поема справила на світ через багато сторіч, у майбутньому, яке навіть сам флорентійський поет ніколи не зміг би собі уявити?

«Він знайшов вічне життя, — подумав Ленґдон, пригадавши точку зору на славу одного давньогрецького філософа. — Ти живий, допоки звучить твоє ім’я».

Коли Ленґдон перетнув п’яца Санта-Елізабетта й повернувся до елегантного флорентійського готелю «Брунеллескі», був уже ранок. Нагорі, у своєму номері, він із полегшенням зітхнув, побачивши великий пакунок.

«Нарешті прийшла посилка. Та, про яку я прохав Сінскі».

Ленґдон похапцем розрізав стрічку, якою був обмотаний ящик, і, видобувши з нього безцінний вміст, із полегшенням побачив, що його ретельно запакували й обклали повітряно-бульбашковою плівкою.

Утім, на свій подив у ящику професор виявив декотрі інші предмети. Схоже, Елізабет Сінскі скористалася своїм чималеньким впливом, щоб віднайти й надіслати навіть більше, аніж він просив. У ящику лежав одяг Ленґдона: сорочка на ґудзиках, брюки хакі та потертий твідовий піджак, і все це було ретельно вичищено й випрасувано. Там були навіть його туфлі-мокасини, начищені до блиску. У ящику він не без задоволення знайшов свій гаманець.

А останній предмет, який Ленґдон дістав із посилки, змусив його весело розсміятися. Така реакція частково пояснювалася радістю, що цей предмет повернули... а частково тим, що йому стало якось