Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

Убивця дістав з кишені шпильку у вигляді срібного метелика з двома діамантами замість очей і довго роздивлявся її. Осіннє сонце райдужними блискітками перекочувалося у шліфованих гранях. Шпилька була та ж, що і в газеті. Впевнившись у цьому, він вирвав замітку зі знімком і, загорнувши в неї шпильку, сховав у кишеню.

Убивця пройшов пустирем по ледь помітній у траві стежці серед смердючих смітників і спустився у підвал першого за пустирем дев’ятиповерхового будинку. В підвалі він пробрався по купах битої цегли до найдальшої стіни, увімкнув ліхтарик, дістав з кишені зубило і молоток і почав довбати стіну. Через півгодини на стіні в слабнучому світлі ліхтаря жовтів хрест. Убивця сів на купу цегляних уламків і запалив цигарку. Потім спорудив з кількох цеглин підставку під хрестом. Запалив свічку і кількома краплями воску прикріпив її на верхній цеглині. Полум’я задрижало від протягу.

Він вийшов з підвалу, коли було вже зовсім темно, і пішов назад. Пустир, перетворений на гігантське звалище, наводив жах на мешканців навколишніх будинків. Тут бродили зграї здичавілих псів і час від часу знаходили чийсь напіврозкладений труп. Мало хто наважився б пройти через пустир вночі, але убивця, схоже, знав тут усі стежки. Він підійшов до першого будинку і подивився на два кутових вікна на передостанньому поверсі. Вікна були темними.

Увійшовши до ліфта, натис кнопку «8». На сходовій клітці хвилину роздумував, тримаючи в руці відмичку, потім засунув її в замкову щілину і повернув.

У ванній кімнаті горіло світло. Пахло цигарками і парфумами. Квартира була обставлена з належним шиком. Через відчинені двері шведська спальня відобразила його силует у величезному дзеркалі. На стіні висіла картина — замок «Ластівчине гніздо» на тлі скелястого, огорнутого голубою імлою берега. Не репродукція. В правому нижньому куті біліло прізвище автора. Він посміхнувся.

Постіль була розібраною. Поверх ковдри лежала зібгана нічна сорочка. На журнальному столику два бокали стояли поряд з початою пляшкою коньяку. Тюбик губної помади і напіврозсипана коробка цигарок «Космос» упереміш з апельсиновими шкірками завершували натюрморт.

Убивця пройшов у кухню. Слабке світло з вулиці упало йому на обличчя. Він постояв, дивлячись на освітлені вікна по інший бік пустиря. Потім опустився на коліна, взяв зі столу ножа і, встромивши його в щілину, підважив дошку з підлоги. З-під неї дістав згорток у пожовклому газетному папері і зім’ятий учнівський зошит. Згорток поклав на місце, зошит струсив від пилу і відкрив першу сторінку. Великими кострубатими літерами було написано: «ЩОДЕННИК МОЖЕ БУТИ ПРОЧИТАНИЙ МНОЮ АБО АЛІСОЮ А.»

Трохи нижче було намальовано череп зі схрещеними кістками. Убивця відсунув штору так, що світло від вуличних ліхтарів залило кухню тьмяним білим світлом і почав читати.

3.05.75 р.

Першою годиною був ленінський урок. Наш історик на прізвисько Буцефал розповідав про те, як у Чехословаччині імперіалізм збирався повернути назад колесо історії і як вірні ленінці з п’яти країн Варшавського договору його відстояли.

Буцефал виконував у Чехословаччині інтернаціональний обов’язок, і його запрошують на ленінські уроки у всі школи. Нам ще дуже пощастило, що він працює якраз у нас і тому завжди під рукою.

Перший раз він проводив у нас ленінський урок у другому класі. Тоді той імперіалізм здавався мені чорним і рогатим, схожим на диявола, а вірні ленінці — великими мускулястими дядьками в картузах, з червоними бантами на лацканах шкіряних курток. Іноді я навіть бачив уві сні, як вони б’ються з цим підлим імперіалізмом біля колеса, схожого на корабельний штурвал. І якщо імперіалізм брав гору, я прокидався в холодному поту і просив матір увімкнути світло. Відтоді минуло сім років, і історію про підлий імперіалізм будь-хто в класі міг повторити напам’ять. Особисто я чув її разів двадцять.

Закінчивши про імперіалізм, Буцефал дістав ножиці і примусив Милку Дзвінкову зістригти манікюр, а потім написати на дошці п’ятдесят разів шосту заповідь морального кодексу будівника комунізму: «Простота і скромність у суспільному і особистому житті».

Милка Дзвінкова — моя сусідка по парті. В неї батьки працюють в Індії і привозять їй купу шикарних шмоток. Вона говорить, що хоче поїхати в Америку і стати манекенницею. Це жінки, які демонструють одежу, що буде в моді в сімдесят шостому році. Наприклад, Милка абсолютно точно знає, що в сімдесят шостому в моду увійде довге волосся, спідниці «максі» і брюки «кльош».

Милка пхикала біля дошки, а Буцефал відчитував її за коротку сукню, але закінчити так і не встиг. Зайшов директор.

— Ну ось, — сказав він, — це і є дев’ятий «Б», а це — ваша нова вчителька фізики. Її звати…

Я і уявити не міг, що вчительки фізики можуть бути такими красунями. До цього мені подобалася лише дружина Джорджа Харрісона — Петті Бойд і моя сусідка по парті — Милка Дзвінкова. Моя симпатія до Милки налічує вже майже десять років. В сім я був страшним плаксою. І в перший день у школі Мені не вистачило сусіда по парті. Мені було так жаль себе, що