Мiстер Мерседес - Стівен Кінг
Сьогодні за його кермом Холлі. Вона виглядає на десять років молодшою. Її довге колись волосся — сивіюче й недоглянуте — тепер сяюча чорна корона, і все завдяки візиту до салону краси «Клас А», який їй порекомендувала Таня Робінсон. Холлі махає рукою власнику «пріуса», який сидить за столом у пікніковій зоні, неподалік від полів Малої Ліги.
З «мерседеса» вилазить Джером, відкриває багажник і дістає звідти пікніковий кошик.
— Господи-Ісусе, Холлі, — каже він. — Що ви сюди напакували? Цілий обід на День подяки?
— Я хотіла зробити так, щоб усім усього вистачило.
— Ви ж знаєте, що він на строгій дієті, правильно?
— А ви ні, — відповідає вона. — Вам, хлопче, треба рости. Там ще є пляшка шампанського, тож не впустіть.
З кишені Холлі дістає коробочку «Нікоретте»[360] і закидає собі до рота одну пластинку.
— Ну що, як воно діє? — питає Джером, коли вони спускаються по схилу.
— Потроху просуваюся, — каже вона. — Гіпноз допомагає краще за цю жуйку.
— А якщо той психотерапевт скаже вам, що ви курка, та примусить бігати по його кабінету й кудкудакати?
— По-перше, мій психотерапевт жінка. По-друге, вона такого ніколи б не зробила.
— Я як ви про це дізнаєтеся? Ви ж, ну типу, були під гіпнозом.
— Ви просто якийсь ідіот, Джероме. Тільки ідіот хотів їхати сюди автобусом, з усією цією їжею.
— Дякувати тій декларації, ми тепер їздимо безплатно. Я люблю, коли безплатно.
Ходжес, усе ще в костюмі, який він одягнув на себе вранці (хоча краватка тепер у кишені), йде її зустріти, рухається він повільно. Він не відчуває цокотіння електрокардіостимулятора в себе в грудях — йому розказували, що тепер вони дуже маленькі, — але він пам’ятає, що той там і робить свою роботу. Інколи він його собі уявляє, і перед його мисленими очима той завжди постає чимсь схожим на зменшену версію пристрою Хартсфілда. Тільки його пристрій призначений не для спричинення вибуху, а для його запобігання.
— Дітки, — гукає він.
Холлі далебі не дитина, але вона майже на два десятки років молодша за Ходжеса, тож для нього вона майже маля. Він тягнеться рукою по пікніковий кошик, але Джером прибирає кошик від нього.
— Нє-нє, — заперечує Джером. — Я його нестиму. У вас серце.
— З серцем у мене все гаразд, — каже Ходжес і, судячи з результатів останнього обстеження, так воно й є, хоча він досі не зовсім може в це повірити. Він гадає, що кожний, хто пережив якусь коронарну операцію, відчуває те саме.
— І вигляд у вас добрий, — каже Джером.
— Так, — погоджується Холлі. — Слава Богу, ви купили собі новий костюм. Останній раз, коли я вас бачила, ви виглядали, мов якесь опудало. Скільки ваги ви втратили?
— Тридцять п’ять фунтів[361], — каже Ходжес, і думка, що стріляє слідом — «Хотілося б, аби Джейні могла мене зараз побачити» — пронизує гострим болем його регульоване електронікою серце.
— Пора зав’язувати з «Назирачами ваги», — каже Джером. — Холз привезла шампанське. Я хочу знати, чи є в нас якийсь привід, щоб його пити? Як там воно пройшло вранці?
— Прокуратура не збирається порушувати жодної справи. Усі звинувачення знято. Біллі Ходжесу вільно йти, куди йому завгодно.
Холлі кидається йому в руки й обнімає. Ходжес обнімає її навзаєм і цілує в щоки. З її коротким волоссям, з повністю відкритим обличчям — вперше з часів її дитинства, хоча сама вона цього не знає — він бачить, як вона схожа на Джейні. Від цього й боляче, і хороше одночасно.
Джером зворушений, і тому його тягне сховатися в образі Тайрона Екстазного Кайфа.
— Маса Ходжес, ви вільний урешт! Вільний урешт! Великий Біг Всемо’утній, вільний урешт!
— Припиніть цю говірку, Джероме, — каже Холлі. — Це таке дитиняче.
Вона дістає з пікнікового кошика пляшку шампанського разом з тріо пластикових стаканчиків.
— Районна прокурорка ескортувала мене в кабінет судді Деніела Сілвера, того, який за моїх копівських часів чимало разів вислуховував мої свідчення. Той завдав мені десятихвилинну прочуханку, наголошуючи, що моя нерозсудлива поведінка поставила під ризик чотири тисячі життів.
Джером обурюється:
— Це неподобство! Ви спричинилися до того, що ті люди залишились живими.
— Ні, — заперечує Ходжес спокійно. — Це ви з Холлі до того спричинилися.
— Перш за все, якби Хартсфілд не вийшов на вас, копи так ніколи б і не дізналися, хто він і звідки. А ті люди були б зараз мертвими.
Це може бути, і водночас не може бути істинним, але подумки Ходжес цілком погоджується з тим, як усе обернулося в «Мінго». З чим він не погоджується — і ніколи не зможе — це з Джейні. Сілвер звинуватив його в тому, що він зіграв «вирішальну роль» у її загибелі, і Ходжес вважає, що, можливо, так воно й є. Але він не сумнівається, що Хартсфілд продовжив би убивати далі й більше, якщо не на тому концерті чи в День Кар’єр у «Посольських апартаментах», то ще деінде. Він відчув смак до цього. А отже тут жорстке рівняння: життя Джейні в обмін на життя усіх тих гіпотетичних інших. І якби в такій альтернативній (проте дуже можливій) реальності це був той концерт, двома з жертв стали б мати й сестричка Джерома.
— А що ви йому на це сказали? — питає Холлі. — Що ви сказали йому на це?
— Нічого. Коли тебе привели до дровітні, найкраще, що ти можеш зробити — це перечекати батожіння із зімкнутими вустами.
— Це тому вас не було з нами, коли нам вручали медалі, чи не так? — питає вона. — І тому вас не було на оголошенні декларації. Ті гівнюки вас якраз карали.
— Я собі уявляю, — каже Ходжес, хоча, якщо правники вважали, що то було покаранням, вони помилялися. Останнє в світі, чого він хотів би, це щоб йому вішали медаль на шию і вручали ключ від міста. Він пропрацював копом сорок років. Це його ключ від міста.
— Просто сором, — каже Джером. —
