Янголи і демони - Ден Браун
— І тому ти вирішив убити Леонардо!
— Заради Церкви! Заради людства! Подумай лишень, що це за божевілля! Людина не дозріла до того, щоб володіти могутністю Творця! Бог у пробірці? Крапля рідини, що може знищити ціле місто? Його треба було зупинити! — Камерарій раптом змовк відвернувся до вогню. Здавалося, він обдумує варіанти дій.
— Ти у всьому зізнався. Кари ти не уникнеш. — Колер підняв пістолет.
Камерарій сумно розсміявся.
— Хіба ти не розумієш? Сповідь — це й є спосіб уникнення кари. — Він подивився на двері. — Коли Бог на твоєму боці, то в тебе завжди є можливості, яких такому, як ти, не збагнути. — З цими словами камерарій вхопився обома руками за комір своєї сутани й різко розірвав її, оголивши груди.
— Що ти робиш?! — здивовано вигукнув Колер. — Камерарій не відповів. Він зробив крок назад до каміна і витягнув з жару якийсь предмет. — Припини! — крикнув Колер, не опускаючи пістолета. — Що ти робиш?!
Коли камерарій повернувся, у руках у нього було тавро, розпечене до червоного. Діамант ілюмінатів. В очах з’явився дикий блиск.
— Я збирався зробити це на самоті. — Голос камерарія звучав моторошно. — Але тепер... бачу, тебе сюди послав сам Бог. Ти мій порятунок.
Доки Колер устиг зреагувати, камерарій заплющив очі, вигнув спину і з силою притиснув розпечене тавро до власних грудей. Шкіра зашипіла, обвуглюючись.
— Мати Маріє! Блаженна Маріє... Дивися, як страждає твій син! — Він дико заволав од болю.
У кадрі з’явився Колер... Він незграбно стояв на ногах, рука з пістолетом сильно тремтіла.
Камерарій закричав голосніше і захитався на ногах. Тоді кинув тавро до ніг Колера і повалився на підлогу, корчачись з болю.
Далі все відбулося дуже швидко.
До кімнати ввірвались швейцарські гвардійці. Загриміли постріли. Колер схопився за груди і, стікаючи кров’ю, впав назад у крісло.
— Ні! — закричав Рошер, намагаючись зупини гвардійців, що стріляли в Колера.
Камерарій, усе ще звиваючись на підлозі, підкотився до Рошера і фанатично тицьнув на нього пальцем:
— ІЛЮМІНАТ!
— Ах ти мерзотнику! — закричав Рошер. — Ти нікчемний святенник...
Шартран трьома пострілами його зупинив. Рошер упав мертвий.
Гвардійці підбігли до попеченого камерарія. У кадрі з’явилося приголомшене обличчя Роберта Ленґдона. Він стояв навколішках біля інвалідного крісла й розглядав тавро. Тоді зображення сильно захиталося. Колер прийшов до тями і спробував відчепити мініатюрну відеокамеру від підлокітника крісла. Упоравшись, він простягнув її Ленґдону.
— Від-дайте... — прохрипів Колер, — від-дайте це... репортерам.
Після цього екран погас.
130
Камерарій відчував, як чудесний туман потроху розсіюється, а рівень адреналіну в крові поступово знижується. Коли швейцарські гвардійці вели його Королівськими сходами до Сікстинської капели, він почув спів на майдані Святого Петра і зрозумів, що гори зрушились.
Grazie Dio!
Він молив Бога, щоб дав йому сили, і Бог почув його молитву. Коли в нього виникали сумніви, Господь промовляв до нього. У тебе священна місія, казав Господь. Я дам тобі силу. Але навіть із силою, яку дав йому Бог, камерарій відчував страх і не бум упевнений, що обрав правильний шлях.
Якщо не ти, переконував його Господь, то ХТО?
Якщо не тепер, то КОЛИ?
Якщо не так, то ЯК?
Ісус, нагадав йому Бог, урятував їх усіх... урятував від збайдужіння. Двома діяннями Ісус відкрив їм очі. Страх і надія. Розп’яття й воскресіння. Він змінив світ.
Але це було дві тисячі років тому. Від часу чудо зблякло. Люди забули. Вони звернулися до фальшивих ідолів — технологій і чудес розуму. А як же чудеса серця?
Камерарій часто молив Бога навчити його, як змусити людей повернутися до віри. Але Бог мовчав. І тільки в найтемнішу мить його життя Бог прийшов до нього. Тієї жахливої ночі!
Камерарій досі пам’ятає, як лежав тоді на підлозі в пошматованій піжамі й роздирав собі нігтями груди, намагаючись очистити душу від болю, що його завдали ті огидні слова... «Цього не може бути!» — кричав він, розуміючи, що це є. Брехня, про яку він дізнався, ятрила йому серце, наче пекельний вогонь. Єпископ, який взяв його до себе, чоловік, який став йому за батька, клірик, поруч із яким камерарій був весь час, доки той ішов до папського престолу... виявився брехуном. Звичайним грішником. Він приховував від світу вчинок, настільки віроломний за своєю суттю, що камерарій сумнівався, чи й сам Бог би його пробачив.
— А як же ваша обітниця? — кричав камерарій Папі в обличчя. — Ви порушили обітницю, дану Богові! Як ви посміли?!
Папа намагався щось пояснити, але камерарій не слухав. Він вибіг з кімнати і, нічого не бачачи перед собою, помчав коридорами. Він блював, роздирав на собі шкіру, доки не отямився, закривавлений і знесилений, перед могилою святого Петра. Мати Маріє, що мені робити? І в ту мить, мить болю і зради, коли камерарій лежав на холодній землі некрополя і благав Бога забрати, його з цього бездушного світу, Господь прийшов до нього.
Голос, який він почув у голові, пролунав, наче грім.
— Чи давав ти обітницю служити Богові?
— Так! — вигукнув камерарій.
— Чи готовий ти вмерти за свого Бога?
— Так! Забери мене!
— Чи готовий ти вмерти за свою Церкву?
— Так! Прошу, звільни мене від цієї нечисті!
— Але чи готовий ти вмерти за... людство?
Запала тиша, і камерарієві здалося, що він летить у безодню. Він падав далі, швидше, не міг зупинитися. Але відповідь він знав. Він знав її завжди.
— Так! — закричав він у морок безумства. — Я готовий віддати життя за людей! Я умру за них, як умер Твій Син.
Минуло багато годин, а камерарій досі лежав, тремтячи, на холодній землі. Він побачив обличчя матері. Бог має великі плани щодо тебе, казала вона. Камерарій іще глибше поринув у безумство. Саме тоді Бог заговорив до нього знову. Цього разу без слів. Але камерарій усе зрозумів.
Віднови їхню віру.
Як не я... то хто?
Як не тепер... то коли?
Коли гвардійці відімкнули двері Сікстинської капели,
