Безцінний - Зигмунт Мілошевський
Зітхнула.
Павільйон Мілевського було відтворено точно, у масштабі один до одного. Ніші для картин, кесонове склепіння; архітектори й будівельники добре попрацювали. Та що з того, якщо від того місця віяло автентичною, на межі з шаленством, любов’ю до мистецтва, а тут відгонило лише пластиком. Залу на Санта-Катаріні освітлювало небо й море, а залу у Варшаві — заховані за фальшивими вікнами комплекти люмінесцентних ламп.
Ліза рвучко підвелася, міркуючи, що та зала, хай і без картин, була храмом, культовим місцем. А ця, хоч і заповнена вартими мільярдів творами мистецтва, була склепом. Тут тхнуло могилою і смертю, всі ці заховані за куленепробивними шибками митці, такі великі, такі пихаті зі своїми палітрами, такі безсмертні, вже сотню років лежали в землі.
Подивилася на свого Клода. Як і Матейко, п’ятдесятилітній на той час майстер відмовився написати звичайний портрет на замовлення якогось польського навіженого (що цікаво, це не шкодило Ренуару і Ван Гогу, які висіли поруч). Подібно до Матейка, який сидів в оббитому плюшем кріслі, Моне зобразив себе на звичайному, замащеному фарбами ослінчику, на тлі засміченої майстерні. Мав сліди фарби на волоссі й густій, уже сивуватій бороді, а його сумний, стомлений погляд, здавалося, запитував: навіщо, достобіса, я це все роблю?
Ця мить творчого сумніву митця була прекрасна, і Ліза визнала, що її Клод знову виконав завдання на висоті, його автопортрет безперечно був найкращим у колекції.
Підвелася, обвела поглядом решту олійних мерців і рушила до виходу, чуючи кроки перших відвідувачів, що долинали з вестибюля. Двері відчинилися, перш ніж вона торкнулася клямки, двоє музейних охоронців, що чекали назовні, без сумніву навіть на мить не спускали її з очей. Вже мала виходити, аж щось усередині, якесь раптове відчуття, зупинило її. Усвідомила, що вже ніколи не повернеться до цього місця, до цієї зали.
Тому повернулась і присвятила секунду Tout le monde, який зараз частіше називають найвідомішою картиною в історії живопису.
Чи заслужено?
Мабуть, так. Подумала, що божевільний польський граф мав бути або великим багатієм, або великим чарівником, якщо йому вдалося схилити митців, що перебували під кінець дев’ятнадцятого століття в Парижі, деяких дуже між собою розсварених, якщо вірити біографам, щоб вони спільно написали свій автопортрет.
Власне, це не був автопортрет sensu stricto,[99] радше жанрова сценка, група приятелів біля стола, заставленого пляшками вина, в саду сільського будинку, який, напевно, був домом Моне в Жіверні. І це не був автопортрет, оскільки митці написали не себе, а колег. Суперечки про те, хто кого написав, були темою номер один серед мистецтвознавців і мали нею залишатися протягом наступних років, але фахівці, серед них і Ліза, були згодні, що ніхто не зробив це абияк. Може, замовлення графа розцінили як виклик? Може, він включив у розвагу елемент нагороди? Перелічуваний на тверду валюту? А може, їм просто сподобалася ця гра і кожен виклався на повну, щоб написати портрет, кращий ніж у колег?
Так чи інакше, портрети були чудові, а найкращим, безумовно, був портрет Александра Геримського. Поляк сидів трохи позаду, ніби ображений чи замислений, бавився склянкою вина, спостерігав, як літнє сонце, просочуючись крізь напій, кидає малинові полиски на скатертину. На першому плані виголошував промову Ренуар, Ван Гог і Гоген чаркувалися, Пісарро тасував колоду карт, Сіслей з комічною міною людини, ошуканої власним обідом, намагався спіймати запечену перепілку, що зісковзувала з тарілки. Проте погляд притягував похмурий поляк, самотній, оповитий смутком, зайнятий грою вина і світла.
Хто написав Геримського? Гіпотез було стільки, скільки й дослідників, але Ліза не мала сумніву.
Її Клод.
Вийшла, минаючи перших відвідувачів, спітнілих після кількох годин, проведених у черзі в спекотний, липкий і задушливий ранок. Так як минулого року зима прийшла винятково рано, так тепер вона вирішила зачекати, вересень був у Варшаві спекотний, як липень.
Люди, що забігали всередину, мали такий вираз обличчя, ніби там задарма роздавали телевізори, а не показували кілька плям з розбавлених олією пігментів.
Навіть не можна було сказати, щоб групі гімназистів, яка відробляла вихідний день у школі на суботньому уроці в музеї, було нудно. Знуджені люди можуть бути сонними, мати нетямущий вираз обличчя, можуть позіхати, тинятися туди-сюди, страдницьки кривитися — всі ці дії, хай і не надто інтенсивні, свідчать про те, що під цими оболонками вирує життя, артерії несуть до клітин кров, вени виносять вуглекислий газ, шлунки перетравлюють сніданок. Тим часом кільканадцять п’ятнадцяти- і шістнадцятилітків стояли в музейній залі, занурені у дивну летаргію, ніби скористалися з нововідкритої форми гібернації, що не потребувала рідкого азоту і кріогенних камер. Одна таблетка, й усі життєві функції скорочуються до мінімуму. Навіть якщо десь там усередині їхні життєві фабрики функціонували, то зовні вони нагадували групу воскових фігур. Кароль Бознанський подумав: якщо їх перенести до зали сучасної скульптури, то люди фотографувалися б з ними.
Одначе екскурсовод не втрачала натхнення.
— У цьому віці ви, напевно, любите таємниці, — зупинила на них очікувальний погляд, але у відповідь їй не кліпнула жодна повіка, — тож напевно вам сподобається історія цієї зали. Це зала фонду докторки Зоф’ї Лоренц, історика мистецтва, яка знайшла картину Рафаеля й колекцію імпресіоністів, мабуть, ви читали про це в газетах, тобто в інтернеті. Тож уявіть собі, що через кілька місяців після тих подій до нашої влади звернулися представники відомої юридичної компанії з Цюріха. І повідомили, що таємнича довірена особа хоче переказати двадцять п’ять мільйонів доларів для створення спеціального фонду, який відшукуватиме для Польщі зниклі твори мистецтва. А ви маєте знати, що таких творів понад шістдесят тисяч…
Кароль перестав слухати, коли поруч із ним сіла Ліза. У легкому лляному костюмі була втіленням природної шведської вишуканості.
— Двадцять п’ять лимонів, непогана купа бабла, — почала. — От загадка, звідки доброчинця має стіки зелені.
— Ти не боїшся, що тут
