Аптекар - Стефані Маєр

— Немає часу на домашніх улюбленців, та й отрута чорної вдовиці у класифікації потенційної шкоди стоїть дуже низько. Ні, мені колись були доступні чимало речей. Я недовго вивчала отруту конусних слимаків, бо їхня отрута вражає окремий вид рецепторів. Я не з тих, хто марнує свої можливості. Я брала, що могла, і зараз дуже ощадлива зі своїми запасами.

Кевін опустив очі на каблучку, яку знову мав на пальці, розмірковуючи. При цьому він мовчав, і це Алекс дуже подобалось.

Вона обрала Навчальну лікарню Ґоварда, бо там першокласний центр з лікування травм, до того ж вона зналась на території цього закладу, хіба що там багато змінилось за останнє десятиліття.

Повільно об’їхавши навколо будівель, вона оглянула, де розташовані камери та поліцейські пости. Ще тільки сьома ранку, а навколо вже снували натовпи людей.

— А як щодо того? — спитав Кевін, показуючи пальцем.

— Ні, там переважно білизна та паперові вироби, — пробубоніла вона.

— Зачекай, перш ніж зробити ще одне коло; ми ж не хочемо впадати у вічі.

— Я знаю, як усе працює, — обдурила вона.

Проїхавши кілька вулиць на захід, вона зупинилась у маленькій зеленій зоні. Кілька бігунів намотували кола, а більше майже нікого не було… Вони мовчки перечекали десять хвилин, потім вона, виїхавши на дорогу, проїхала ще ширше коло, за два квартали від доріг, що оперізували лікарню. Врешті вона помітила щось перспективне — білу вантажівку з написом «ПОСТАЧАЛЬНИКИ ҐЕЛБЕРТ І СОУЕРСБІ». Вона добре знала цього постачальника, тому була впевнена, що в машині у них є щось корисне. Вона поїхала слідом за вантажівкою у вантажну зону за головною будівлею. Кевін уже сидів напоготові, схопившись пальцями за ручку дверцят.

— Просто висади мене за машиною і чекай за квартал звідси, — попросив він.

Кивнувши, вона на мить зупинила авто за вантажівкою, занадто близько, щоб хтось помітив Кевіна у люстерка бокового чи заднього виду. Щойно він вистрибнув, вона здала назад на кілька метрів, а потім поїхала з тією швидкістю, що була зазначена на знакові. Проминаючи, вона зиркнула у вантажівку з-під напнутої на чоло кепки. Тільки один водій, пасажирів немає. Утім, на тротуарі було багацько людей у халатах і робах техобслуги. Вона сподівалась, що з-поміж них Кевін буде непримітним.

На розі вона загальмувала на знаку «стоп», дивуючись, як мала тут чекати, коли немає парковки. Перш ніж вона вирішила, помітила, як за нею під’їхала біла вантажівка, а інша заїжджала. Вона, повільно пересуваючись, приготувалась проїхати між вантажівками, а потім пропустити Кевіна. Вона помітила водія — дуже молодий на вигляд чорний чоловік — що сперся на віконце з боку пасажира, заплющивши очі.

— Що ж, копів за ним немає… наразі, — пробурмотіла вона, поїхавши слідом.

— Хлопцю боляче буде? — спитав Деніел. — Що Кевін йому впорснув?

— Не дуже. Коли прокинеться, матиме відчуття страшного похмілля, але нічого незворотного.

Кевін проїхав хвилин із двадцять, спочатку на відстані від лікарні, а потім шукаючи слушне місце, щоб розвантажити медичні засоби. Він вирішив зупинитись у тихій промзоні, поставивши машину позаду, де розташовувались кілька вантажних майданчиків біля зачиненої в’їзної ролетної брами. Він під’їхав до одного з них задом, а вона поставила машину поруч, з підвітряного боку, там, де її не помітить ніхто з тих, хто заїжджатиме на парковку.

Потягнувшись за латексними рукавичками, вона віддала пару Деніелові й ще пару запхала в кишеню.

Кевін уже розчинив задні двері вантажівки. Передавши йому пару рукавичок, вона рвучко заскочила на підлогу вантажного причепа. З міркувань безпеки усе всередині було запаковане у пластикову тару, що стояла високими штабелями, поприв’язувана червоними нейлоновими мотузками.

— Допоможи мені відчинити, — наказала вона. Кевін, опускаючи додолу тару, знімав кришки. Деніел, залізши у вантажівку, повторював за братом. Потім підходила Алекс і перебирала те, що є.

Найбільше вона боялась, що її можуть підстрелити. Це найочевидніша кінцівка наступальних дій. Звісно, вона не може виключати, що її можуть поранити ножем чи вдарити тупим предметом. Та вона вкрай тішилась, знайшовши в одній з коробок травматичні набори на випадок вогнепальних і ножових поранень; у кожній були джгут, гемостатична пов’язка та безліч герметизуючих пов’язок. Узявши кіпу, вона додала кілька видів пластирів і марлевих тампонів, пов’язок, давлячих пов’язок, пакунків для хімічного охолодження та підігріву, кілька реанімаційних наборів, мішечок для ШВЛ, йодовані та спиртові серветки, тутори та шийних комірців, перев’язок під час опіків, внутрішньовенні катетери, пакунки з фізрозчином та купу запечатаних шприців.

— Ти збираєшся організувати власний польовий госпіталь? — спитав Кевін.

— Ніколи не знаєш, що знадобиться, — відповіла вона, а потім подумки додала «Ідіоте, можливо, саме тобі це й знадобиться».

— Ось, — запропонував Деніел, перекидаючи догори дриґом одну з напівпорожніх коробок і висипаючи в іншу те, що ще лишилось усередині. Узявши щойно спорожнену коробку, він почав перекладати всередину купу, яку навибирала Алекс.

— Дякую, гадаю, у мене є все, що треба.

Кевін поставив коробки до стіни, потім витер двері. Вона їхала слідом, поки Кевін не знайшов місце, де поставити вантажівку разом із водієм у кабіні, — за якимось торговельним центром. Він швидко витер свої відбитки в кабіні, а за мить вони вже поїхали геть.

Коли вони повернулись у квартиру, Рауль, прибиральник, уже поприбирав і пішов геть, а Вал, лежачи на низькій канапі, дивилась широкоекранний телевізор, якого, і Алекс ладна була заприсягнутись у цім, учора тут не було. По ньому йшло чорно-біле кіно.

Сьогодні Вал була вбрана у блідо-блакитний спортивний костюм із короткими шортами та кофтинкою з глибоким трикутним декольте.

Ейнштейн лежав на канапі поруч неї, поклавши морду їй на руку. Вона ритмічно гладила його, тож пес навіть не підвівся, щоб привітати їх, коли вони увійшли. Тільки застукотів хвостом по канапі, побачивши Кевіна.

— Отже, як там ваші шпіонські справи? — ліниво спитала вона.

— Нудні підготовчі роботи, — відповів Кевін.

— Гм, тоді не розповідайте. І нічого з того, що принесли сьогодні, у квартирі не складайте. Не треба мені захаращувати оселю.

— Слухаюсь, мадам, — слухняно погодився Кевін, а потім попростував до кімнати Деніела та Алекс, щоб додати ще до вже утвореної купи.

— Я підключу тебе до мого комп’ютера, Оллі, — мовив він, складаючи речі. — Подивишся записи з камер спостереження, на яких я зняв Карстена. І звук є — у машині стоїть жучок, а в кабінеті — вузькоспрямований мікрофон. Ще на авто стоїть пристрій стеження, тому можеш відстежити, куди він їздив за останні кілька днів.

Алекс видихнула, відчуваючи виснаження від того, скільки доведеться обробляти цифрової інформації.

— Дякую.