Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко
Я повернув у провулок, що міг вивести на центральну вулицю міста. В провулку було темно, хоч в око стрель, і я вже вирішив, що всі небезпеки позаду, та, як виявилося, зарано. Вже наближаючись до його кінця, помітив позаду автомобіль. Автомобіль, як автомобіль. Його фари тремтіли, нишпорячи по стінах сірих мовчазних будинків. Я збочив на тротуар, та метрів за тридцять автомобіль повторив мій маневр. І помчав тротуаром, ухопивши мене променями фар, наче зайця на полюванні.
Я кинувся в якийсь під’їзд, що, на щастя, виявився поряд. Автомобіль, викресавши об стіну сніп іскор, промчав мимо. Це було не надто схоже на п’яного психа за кермом, зате схоже на атракціон «Полювання на Стіва».
За кермом, без усякого сумніву, сиділа дівчина з білявими кучерями нижче пліч. Здається, навіть встиг помітити посмішку на її обличчі. Схоже, моє любе «янголятко-дияволятко» ожило і не відмовилося від наміру відправити мене на той світ. Дивна дівчина: все робить із посмішкою. Якби вдалося, вона, певна річ, із насолодою четвертувала б мене і, закопчуючи кожну чверть на повільному вогні, вмирала б зі сміху.
Я стер піт із чола. І щосили дременув до яскраво освітленого бульвару. Озирнувшись через плече, помітив, що, на жаль, розіграна лише перша частина атракціону. Автомобіль зробив бойовий розворот, увімкнув дальнє світло і, гримкочучи зім’ятим крилом, помчав за мною, як мисливський гончак за дичиною.
Зізнаюся: біганина наввипередки з автомобілями не є моєю улюбленою розвагою. Хоч би трапився якийсь камінь, щоб метнути в нього! Та дзуськи — провулок вимощено гладеньким асфальтом.
Я кинувся на інший бік вулиці.
Упав і відкотився до стіни. Шини завищали зовсім поряд, швиргонули мені в обличчя пригорщу камінців.
Автомобіль зупинився.
— Стояти! Міліція! — крикнув хтось.
До автомобіля біг чоловік у міліцейській формі зі смугастим жезлом у руці.
— Ти що це витворяєш, малявко?
Він стукнув жезлом по капоту:
— Ану, виходь!
Я бачив, як він відчинив дверцята. Пролунав постріл, який відкинув його до стіни. Автомобіль зник у темряві.
Я нахилився до міліціонера. Сорочка швидко темніла від крові, котра тоненькою цівкою стікала з відкритого рота. Голова була повернута під прямим кутом. Йому вже ніщо не могло допомогти.
Щомиті з темряви мало з’явитися Янголятко, щоб розставити крапки над «і». Не здивувався б, якби з якогось підворіття, ляскаючи гусеницями, виповз танк і почав гамселити в мене з гармати. Для Янголятка вбити людину — все одно, що розчавити таргана. Тому підхопився і, щомиті озираючись, гайнув до рятівного бульвару. Треба було пробігти метрів сто, і я таки встиг.
На бульварі було багатолюдно, як завжди в цей час. І я вирішив, що Янголятко, мабуть, не буде чавити колесами всіх підряд, щоб дістатися до моєї скромної персони. Надав собі досить світського вигляду: засунув руки в кишені, підняв і трохи схилив набік голову — добре, що одяг на мені вже просох, і, зі скидкою на темряву, перетворився на молодого роззяву, якого хлібом не годуй, а дай пороздивлятись молоденьких дівчаток на лавах, що, закинувши ногу на ногу, розкурюють довгі коричневі сигаретки «Море».
Біля оздобленого вогнями, побудованого в стилі «модерн» універмагу «Будинок торгівлі» я озирнувся на стрижену блондинку в джинсовому «міні», що якраз проходила у скляні двері. Блондинка була нічогенька, з довжелезними ногами і вузькими стегнами, і в мене з’явилась думка, чи не піти за нею до найближчої темної місцини? Навіть намацав у кишені флакон «Марини» — його в мене чомусь не здогадалися відібрати на яхті. Подобаються мені, бачите, вродливі жінки, і через це частенько втрапляю у якусь халепу. Та тепер моя вада врятувала мені життя. Щойно я повернув голову, як з тріском, що нагадував тріск розірваного картону, розлетілося скло, і кілька мікроскалок уп’ялося мені в щоку. В склі з’явився круглий отвір, а в манекена, що стояв у вітрині, на друзки розлетілася голова, і він гепнувся в зал. Хтось несамовито заверещав.
Я озирнувся і побачив Янголятко. Вона стояла поряд із порожньою яткою, з якої вдень продають морозиво. У лівій руці тримала сумочку, а права була всередині. Я не чув пострілу. Мабуть, пістолет мав глушника, а сумочка — отвір для стрільби.
Я звернув за ріг і помчав. Черга, що стояла біля кінотеатру «Україна», розсипалась урізнобіч, і якась грім-баба кілограмів на півтораста, з яких не менше як по пуду припадало на груди, налетіла на мене і збила з ніг. Добре, хоч не мала перед тим змоги надихатися «Марини», інакше перетворила б моє слабке, але все ж об’ємне тіло в двомірну, розпластану на асфальті, подобу дорожньої розмітки. І кожен перехожий завтра подумав би: «Ось учора відбувся конкурс дитячого абстрактного малюнка. Трохи кострубато, в стилі Гогена, але вгадується людська постать. Хоч і ледь-ледь.»
Я підхопився. Виття сирени на мить заглушило несамовите репетування, що линуло з усіх боків. Чого горлати, адже женуться за мною! Дивні люди — єдине, що їм загрожує, це бути помилково застреленими або розчавленими автомобілем.
— Ось він, ось він! — заверещала якась жінка, вказуючи на мене рукою. — Це він стріляв!
Зненацька я зрозумів, що кричать не комусь іншому, а якраз мені. Мабуть, тому, що з розрізаної щоки цибеніла кров. Я пірнув у підворіття, пробіг через двір і, перелізши через кам’яну огорожу, змішався з натовпом.
