Що впало, те пропало - Стівен Кінг

— Оооох, — щулиться Холлі. — Я б ніколи не стала користуватися чужою зубною щіткою.

Вона збирає пластикові стаканчики й тарілки та несе їх до найближчої урни.

— О котрій ти завтра їдеш? — запитує Джером.

— Сонце сходить о шостій п’ятдесят п’ять. Я розраховую бути в дорозі найпізніше о сьомій тридцять.

Холлі їде в Цинциннаті провідати матір. Сама. Джером насилу вірить у це. Він радий за неї, але й боїться. Раптом щось станеться, і вона впаде в істерику?

— Не хвилюйся, — каже вона, повертаючись і сідаючи на своє місце. — Я впораюся. Їхатиму лише по магістралі, удень, погоду обіцяють гарну. До того ж я беру із собою три своїх улюблених саундтреки до фільмів: «Проклятий шлях», «Втеча з Шоушенка» і «Хрещений батько 2». Який із них найкращий, як на мене. Хоча Томас Ньюмен, за великим рахунком, набагато кращий за Ніно Рота. У Томаса Ньюмена музика загадкова.

— «Список Шиндлера» Джона Вільямса, — говорить Джером. — Краще за нього просто нічого не може бути.

— Джероме, я не хочу сказати, що ти слухаєш усіляке лайно, але… взагалі-то, так і є.

Він задоволено сміється.

— У мене є телефон та iPad, обидва повністю заряджені. «Мерседес» щойно пройшов повну перевірку. Та й там всього-на-всього чотириста миль[138] шляху.

— Круто. Але, коли що, дзвони мені. Мені або Біллу.

— Звісно. Коли ти їдеш у свій Кембридж?

— Наступного тижня.

— З доками покінчено?

— Так. Дякувати Богу. Фізична праця, може, і корисна для тіла, але не здатна зробити душу шляхетнішою.

Холлі, як і раніше, відчуває незручність, коли виникає необхідність дивитися в очі іншій людині, навіть найближчій, але вона робить над собою зусилля й зустрічається поглядом із Джеромом.

— У Піта все добре, у Тіни все відмінно, їхня мати вже встала на ноги. Це, звичайно, чудово, але чи так усе добре у Білла? Скажи правду.

— Не розумію, чому ти питаєш. — Тепер уже Джерому важко дивитися прямо в очі.

— По-перше, Білл сильно схуд. Він занадто захопився вправами й салатами. Але мене не це турбує.

— Правда? — Але Джером знає, і це його не дивує, що вона знає, хоч Білл і впевнений, що зумів це від неї приховати. У Холлі є свої способи.

Вона каже упівголоса, ніби боїться, що її можуть почути сторонні вуха, хоча навколо них у радіусі ста ярдів[139] ні душі.

— Як часто він у нього буває?

Джерому немає потреби питати, про кого вона говорить.

— Не знаю.

— Частіше, ніж раз на місяць?

— Гадаю, так. Напевно.

— Раз на тиждень?

— Може, і не так часто. — Хоча хто знає?

— Навіщо? Він же… — Губи Холлі тремтять. — Брейді Хартсфілд майже овоч!

— Тобі не треба себе звинувачувати, Холлі. У жодному разі. Ти вдарила його, тому що він збирався підірвати кілька тисяч підлітків.

Він намагається доторкнутися до її руки, але вона відсмикує її.

— Я й не звинувачую себе. Я б зробила це знову. Але мені неприємно думати, що Білл одержимий ним. Я знаю, що таке одержимість — нічого доброго!

Вона складає руки на грудях — давній жест самозаспокоєння, до якого вона вже майже перестала вдаватися.

— Я не думаю, що це одержимість. — Обережно, промацуючи ґрунт, вимовляє Джером. — Навряд чи це пов’язано з минулим.

— Що ще це може бути? У цього чудовиська немає майбутнього!

«Білл у цьому не такий впевнений», — думає Джером, але вголос цього не говорить. Холлі вже краще, але вона, як і раніше, дуже вразлива. І, як вона сама сказала, кому, як не їй знати, що таке одержимість. До того ж він не розуміє, що стоїть за цією нескінченною цікавістю Білла до Брейді. Усе, що в нього є, це відчуття. Інтуїція.

— Та хай йому грець, — каже він. Цього разу, коли він кладе долоню на її руку, вона дозволяє їй залишитися, і вони якийсь час розмовляють про інші речі. Потім він дивиться на годинник. — Ну, мені час. Я обіцяв забрати Барбару і Тіну з роликового катка.

— Тіна закохана в тебе, — сухо вимовляє Холлі, коли вони піднімаються схилом до машин.

— Якщо й так, це мине, — говорить він. — Я їду на схід, і дуже скоро в її житті з’явиться якийсь симпатичний хлопець. Вона буде писати його ім’я на обкладинках своїх зошитів.

— Мабуть, — каже Холлі. — Зазвичай це так відбувається, так? Просто я не хочу, щоб ти з неї сміявся. Вона вирішить, що ти злий, і засумує.

— Не буду, — обіцяє Джером.

Вони підходять до машини, і Холлі знову змушує себе подивитися йому прямо в очі.

— Я не закохана в тебе. Так, як вона. Але я все одно тебе дуже люблю. Тому бережи себе, Джероме. Деякі студенти, трапляється, роблять дурниці. Не стань одним із них.

Цього разу вона обіймає його.

— А, о, мало не забув! — похоплюється Джером. — Я привіз тобі маленький подарунок. Це футболка, хоча сумніваюся, що ти захочеш її вдягнути, коли поїдеш до мами.

Він вручає їй пакет. Вона дістає з нього яскраво-червону футболку з коротким рукавом і розгортає. На грудях кричущими чорними літерами написано:

ЛАЙНО? НУ Й НАСРАТИ!

Джиммі Ґолд

— Їх продають у книгарні Міського коледжу. Я взяв найбільшу за розміром, раптом ти захочеш зробити з неї нічну сорочку. — Він спостерігає за її обличчям, поки вона дивиться на напис. — Звичайно, ти можеш повернути її або обміняти на щось, якщо вона тобі не подобається.

— Вона мені дуже подобається, — каже Холлі, і губи її розтягуються в посмішку. Ту, яка подобається Ходжесові. Яка робить з неї красуню. — І я вдягну її, коли поїду до мами. Навмисно, щоб її подражнити.

Джерома це настільки дивує, що вона сміється.

— У тебе ніколи не виникало бажання подражнити свою матусю?

— Час від часу. І Холлі… Я тебе теж люблю. Ти ж це знаєш, авжеж?

— Знаю, — каже вона, притискаючи футболку до грудей. — І я рада. Що є таке лайно, на яке зовсім не насрати.

СКРИНЯ

Ходжес іде доріжкою вздовж покинутої земельної ділянки з боку Березової вулиці і знаходить Піта на березі струмка. Він сидить біля води, притиснувши коліна до грудей й обхопивши їх руками. Поруч із ним кострубате дерево нависає над потоком, який після довгого спекотного літа схуд до розмірів цівки. Під деревом зяє розрита заново яма, у якій було заховано скриню. Сама скриня кривобоко стоїть тут же, на березі. Виглядає вона старою-старезною і доволі зловісною — прибулець із тих років, коли диско