Континент бойових ткачів - Козел Валерія

Аспер мовчав. Рейна піднялася з місця і тут він ухопив її за хвіст, який вона припинила приховувати, як сонце опустилося за обрій. Дівчина різко обернулася. Хвіст і вуха – це те, чого торкатися не можна нікому! Рейна насилу придушила в собі бажання пнути його ногою, але відразу помітила його погляд. Він благав.

- Я пропоную угоду... - прошепотів він.

- Слухаю тебе.

- Захистіть Сафію. І я приєднаюся до вас. Я робитиму все, що буде потрібно, все, що скажеш. Підкорюся хоч принцесі Каї, хоч тобі особисто. Аби тільки вона була у безпеці.

- Іди до біса, - пирхнула Рейна, відкидаючи його руку, - от же вигадав…

- Але ж вам це потрібно! Ви за цим прийшли! - здивовано дивився на неї Аспер.

- Мені не потрібний раб, - відмахнулася дівчина, - лише за товаришів я готова віддати своє життя. І лише товаришів я готова захищати до останньої краплі крові.

З цими словами дівчина розвернулась і пішла геть.

- Удумав він… угода… ні, ну ви чули?.. – долинуло до нього її обурення.

- Послухай, - голос сприганки примусив хлопця здригнутися, - Аспер, так?

- Ага ...

- Думаю, так вона намагалася сказати, що і без угоди захистить Сафію. І тебе захистить, - усміхнулася дівчина, - вона така, сама собі на думці.

- А ти?.. - Аспер розумів, що не знає цю дівчину.

- А, вибач, ми ж не знайомі, - усміхнулася сприганша, - я Лейла. У цій компанії я… принцеса?

Аспер дивився на неї, на її ніжні риси обличчя, добру усмішку. Вона була зовсім не такою, як холодна Рейна. Вона була теплою, сонячною. І вона притягувала до себе. У глибині душі якась зі струн забренчала, і він відчув, що не одну лише Сафію має захистити. То й була «доля»? Це було те саме призначення, від якого він так хотів утекти весь цей час? Але чомусь зараз зовсім не хочеться тікати, не хочеться чинити опір. Хочеться віддатися цьому почуттю, віддатися на милість цієї богині.

- Я… - несподівано для самого себе Аспер відчув, як по його щоках котяться сльози, - та що це я раптом…

  Лейла, підкоряючись тому ж почуттю, що й Аспер, обійняла його. Витерла його сльози своїми лагідними руками.

- Аспер, я не примушуватиму тебе до чогось, ти не раб долі, не раб сили генерала, і вже точно не мій раб, - посміхнулася вона, - просто, невже ти не відчуваєш цього? Якщо ні – ми підемо і ніколи більше не потурбуємо ні тебе, ні Сафію. Але якщо ти відчуваєш, те саме, що і я… залишся з нами, Аспер… і разом… усі разом… ми зможемо захистити…

- Весь континент, - закінчив Таск, що виник з тіні.

Аспер глянув у холодні очі спригана, потім у очі Лейли. Він відчував.

***

- Ваша Величність! Ваша Величність!!! Вони прорвалися крізь останню оборонну лінію! Вони майже біля палацових воріт!

У тронну залу ввалився солдат, забризканий кров'ю.

- Ваша Велич… - у спину йому потрапила стріла, солдат обм'як і забризкавши кров’ю дубові двері, впав на мармурову підлогу.

Його Імператорська Величність, сьомий правитель великої імперії Сін, Набб Сінський, сидів на своєму троні, навіть не ворухнувшись. Близько місяця тому до імперії Сін прибув корабель без прапорів, гербів та знамен. З корабля того на берег зійшли лише тринадцять чоловік. Хоча назвати їх не можна було ні древніми, ні ойо, ні сприганами, ні кафо. Вони були всім і ніким одночасно. І мали воістину жахливу силу. І ця чортова дюжина посіяла хаос у Сін. Вони нападали на нечисленні загони, не залишаючи нікого в живих. Вони мали нахабство з'являтися прямо в казарми, вбивати та калічити новобранців. З кожним днем руйнації ставали все помітнішими, збитки складно було приховувати від простого народу. І складно було пояснити, як лише 13 людей здатні протистояти збройним дивізіонам!

Пізніше ситуація погіршилась. Через два тижні після їхнього прибуття імператор прийняв рішення виставити проти них війська. І тоді солдати почали переходити на бік ворога. Половина військ дезертирувала, приєднавшись до цих демонів, решту – вбивали. Поступово вони наближалися до імператорського палацу. Набб Сінський, правлячий імперією Сін вже понад двадцять віддав лише один наказ: вивезти із Сін дружину, дітей та онуків. Імператор залишався на троні, як капітан судні, що йде на дно.

Коли в залі впало тіло солдата, Набб так і сидів нерухомо, спрямувавши свій погляд до величезних дубових дверей. Переступивши тіло, до зали увійшли троє. Той, що йшов першим, мав чорне, як смола, довге волосся і очі різного кольору – бурштин і сапфір. За спиною в нього було два крила, що мерехтять усіма відтінками синього. Праворуч від нього йшла дівчина, покрита блискучою лускою, ліворуч – хлопець, з білим волоссям і крилами кафо, наче закутим у метал. Вони йшли неквапливо, наче прогулюючись і зупинилися перед троном імператора.

- Ваша Величність, - чорнявий низько вклонився, без краплі глузування.

- Я хочу знати, хто обернув мою імперію на руїну, - спокійно промовив імператор.

- Моє ім’я Ален, Ваша Величносте, - чемно відповів чорнявий, - я і мої воїни приведуть Сін до процвітання, я обіцяю вам.