Повернення до кафе на краю світу - Джон П. Стрелекі

— Мене звати Джессіка, — повторила вона.

Я всміхнувся їй у відповідь.

— Радий знайомству, Джессіко. Дякую, що залишилися. Ви будете раді, що це зробили.

Розділ 10

— Твоя черга, — сказав я, зайшовши на кухню через подвійні двері.

Кейсі засміялася.

— Хтось застосував свій шарм.

— Поки що все гаразд. Утім, якщо вона замовить не грінки з ананасом і не панкейки з чорницею, виявиться, що цей шарм прекрасний у теорії й нікчемний на практиці.

Кейсі всміхнулася й вийшла за двері.

— Отже, ви визначилися? — спитала вона, підійшовши до столика Джессіки.

Гостя кивнула.

— Побуду тут ще трохи. Щойно поговорила з вашим шеф-кухарем.

— Як минула розмова?

Джессіка всміхнулася.

— Він прикольний.

— Що він сказав, щоб вас переконати?

— Розумієте, я неначе намагалася вмовити себе піти. Не знаю насправді, що тут роблю, а ще мені треба виконати за сьогодні стільки зобов’язань… Але розмова з ним чомусь нагадала мені про певні обіцянки, які весь час даю собі, а потім неодмінно порушую.

— Які саме?

— Більше розслаблятися. Насолоджуватися життям. А якщо почуваюся невпевненою, то довіряти інтуїції.

Кейсі всміхнулася.

— Він обвів це для вас.

— Що? — спантеличено відповіла Джессіка.

— Згодом поясню. Або він пояснить.

Кейсі кивком показала на меню.

— Визначилися?

За кілька хвилин Кейсі підійшла до віконечка замовлень. Зірвала папірець, на якому записала замовлення Джессіки, і прикріпила його до круглого обертача. Поглянула на мене крізь віконечко й усміхнулася.

— Нове замовлення.

Коли вона відійшла, я наблизився до прилавка й крутнув колесо, щоб побачити бланк замовлення.

— Цей заклад складно не любити, — промовив я й усміхнувся.

Поклав бланк на обробний стіл біля плити й сказав собі:

— Зараз буде одна порція грінок з ананасом.

Розділ 11

Джессіка провела поглядом Кейсі, яка понесла її замовлення на кухню, і подумала: «Усе одно вважаю, що цей заклад трохи дивний».

Вона знову взялася за телефон, але тоді згадала, що сигналу немає.

Поклавши телефон назад, Джессіка помітила в нижній частині меню крихітний напис. Меню лежало обкладинкою догори. Назва кафе, прохання розпитувати офіціантів, а тоді, у самісінькому низу, — стрілка. Поряд із нею написано: «Перегорни мене».

Джессіка перегорнула меню. У ньому не було нічого, крім трьох запитань.

Чому ви тут?

Чи граєтеся ви на своєму майданчику?

Чи є у вас УМО?

«Гаразд, це було дивно, а тепер стало дуже дивно». — подумала Джессіка. І прочитала запитання ще раз.

«Гадки не маю, чому я тут, востаннє гралася на майданчику в дитинстві, та й що це за фігня така — УМО?»

Джессіка перегорнула меню назад і взяла телефон. Сигналу не було. Вона це знала. І чому вона весь час бере телефон?!

— Часом звички ламаються довго.

Це була Кейсі.

— Ще кави?

— Звісно, — кивнула Джессіка й поглянула на телефон. — Мабуть, у мене залежність від цієї штуки. Здається, я бралася за нього з десяток разів, відколи сюди прийшла. Я, напевно, весь час так роблю, сама цього не усвідомлюючи.

Джессіка роззирнулася довкола.

— Тут завжди порожньо?

Кейсі похитала головою.

— Лише тоді, коли так треба.

Джессіка не зрозуміла. Вона знову потягнулася до телефона, а тоді згадала. Їй не хотілося мати дурний вигляд, тож Джессіка вдала, ніби тягнеться по меню, і перегорнула його. Знову ті три запитання.

— Бачу, ви їх знайшли, — сказала Кейсі.

— Кілька хвилин тому, — відповіла гостя.

— І що?

Джессіка не знала, що сказати.

— Гм… цікаво…

Джессіка сподівалася, що на цьому розмова закінчиться. Раптом їй стало дуже ніяково. Наче їй тут було не місце. На одну коротку мить жінка замислилася, чи не піти, знайшовши якесь виправдання.

Кейсі всміхнулася.

— Та нічого. Більшість людей не знає, що думати, коли бачить їх уперше.

Відчуття паніки почало вщухати. Кейсі здавалася дуже спокійною. Дуже обізнаною. Це одночасно збивало з пантелику і втішало.

— Що вони означають? — запитала Джессіка.

— Ну, як я вже казала, часом людина приходить кудись по каву й дістає каву. Часом отримує набагато більше. Зважаючи на ці запитання, я сказала б, що ви невдовзі матимете набагато більше.

Джессіка поглянула на неї. Ця офіціантка сильно збивала з пантелику, і байдуже, заспокоювала її присутність чи ні.

— А хіба не всім дають однакові меню? — запитала гостя.

-Та ні, усім, — відповіла Кейсі й усміхнулася. — Просто з різними запитаннями.

Тут задзеленчав дзвоник замовлень. Кейсі та Джессіка одночасно поглянули в бік кухні.

— Швидко. — зауважила Кейсі. — Дозвольте поглянути, що приготував вам Джон.

Вона відійшла від столика й попрямувала до кухні.

Джессіка тихо зітхнула. Розмова була дивна. Жінка почувалася дивно. Наче посеред п’єси вона зрозуміла, що не знає, якою має бути наступна репліка. Джессіка знов опустила погляд на меню.

Чому ви тут?

Чи граєте ви на своєму майданчику?

Чи є у вас УМО?

Розділ 12

Кейсі підійшла до віконця замовлень. На ньому стояла таця, а на таці — миска з фруктами. Свіжа папая, скибочки лайму, подрібнений кокос, а зверху — листочки м’яти.

— Цікаві грінки, — зауважила Кейсі й усміхнулася мені.

— Маленька вранішня закуска. Комплімент від шеф-кухаря, — відповів я.

— Звідки ти знаєш, що вона любить папаю?

Я всміхнувся.

— Інтуїція. Я розглянув десяток варіантів із холодильника, але щось мені сказало: «Вибери папаю».

— Ясно.

Кейсі взяла тацю й принесла її до столика Джессіки.

— А ось і ваші грінки, — сказала вона й поставила тарілку перед гостею.

Джессіка поглянула на папаю, не знаючи, що й сказати.

— Жартую, — додала Кейсі й усміхнулася. — Просто перекуска до сніданку для вас. Комплімент від Джона.

Джессіка поглянула в бік кухні. Я побачив, що вона дивиться в мій бік, і помахав рукою. Джессіка дещо ніяково помахала у відповідь. Я засміявся. Під час перших відвідин кафе мені самому було ніяково махати комусь на кухні.

— Скажіть мені, смачний він чи ні, — попросила Кейсі. — Я вмираю з голоду й попрошу Джона зробити такий комплімент мені, якщо вам сподобається.

Джессіка вичавила на папаю лаймовий сік і наштрикнула один шматочок на виделку разом із частиною м’ятного листка. Поки вона жувала, її лице проясніло.

— Смачно, — промовила вона, дожувавши. — Дуже смачно.

Джессіка позирнула на тарілку і, не встигнувши запевнити себе, що цього не варто говорити, сказала:

— Нізащо не з’їм і цього, і грінок. — Гостя обвела кафе поглядом. — Знаю, це звучить дивно, та, якщо вам більше немає про кого подбати, чому б не поїсти разом зі мною?

Кейсі всміхнулася.

— Ви впевнені?

Джессіка не була впевнена, але все одно ствердно