Доставка щастя. Шлях до прибутку, задоволення і мрії - Тоні Шей

Ще я думав про те, як легко суспільство і культура промивають нам мізки, аж ми перестаємо мислити і приймаємо за неспростовну істину: що більше грошей, то більший успіх і сильніше щастя; натомість у кінцевому підсумку щастя — це лише втіха від життя.

І я думав, з якою насолодою я створював, будував і робив усе те, що викликало в мене дикий захват. А скільки можливостей я мав, щоб створювати і будувати, а надто у добу стрімкого розвитку інтернету, і як мало залишалося часу на втілення всіх своїх задумок. Та я однаково розтринькував свій час і марнував життя, щоб знову заробити багато грошей, хоча вже мав їх більше, ніж треба, до кінця своїх днів. У світі назрівали доленосні зміни, а я ризикував пройти повз них, нічого не помітивши, засліплений бажанням заробляти гроші, якнайбільше грошей, дарма, що мав їх уже стільки, що вистачило б на все життя.

Тут я урвав потік своїх думок і сказав собі: «Іншого 1999 року не буде. Що накажеш робити з цим?»

Відповідь я вже знав. Цієї миті я вирішив бути чесним із самим собою і покинути компанію, начхавши на всі гроші, що прив’язували мене до Microsoft.

Через кілька днів я приїхав до офісу, залишив компанії прощальний імейл і вийшов за поріг. Я ще точно не знав, за що візьмуся, але достеменно знав, чого не робитиму. Я точно не збирався сидіти склавши руки і дивитися, як життя пропливає повз мене. Люди вважали мене ненормальним, бо я відмовлявся від купи грошей. Авжеж, наважитися на таке рішення справді страшно — в хорошому сенсі цього слова.

Тоді я цього ще не розумів, але це була поворотна точка всього мого життя. Я вирішив припинити гонитву за грішми — тепер предметом моїх прагнень було задоволення.

Я був готовий до наступної сторінки у житті.

3 -> Урізноманітнюємося

Нові проекти 

«І що тепер?»

Багато хто з нас пішов з LinkExchange майже одночасно, і всі ми намагалися відповісти на одне і те ж запитання. Щойно ми заробили купу грошей, продавши нашу компанію гігантові Microsoft, тож мали б насолоджуватися плодами своїх старань.

Та багато хто з наших і дня не заморочувався такими грандіозними питаннями.

Згадалися мої дитячі фантазії. Я мріяв працювати в ЦРУ кимось на кшталт Джеймса Бонда, бути винахідником роботів і мешкати у такому будинку, щоб там на першому поверсі були кінотеатр і Taco Bell.

Бути агентом ЦРУ і вигадувати роботів мені вже не хотілось, а от пожити над кінотеатром я б ще не відмовився. І якось мені пофортунило: в самісінькому центрі Сан-Франциско, в будинку за адресою Ван-Несс-авеню, 1000 відкривався мегаплекс AMC[22]. Там мало бути чотирнадцять залів, а зверху над ними було п’ятдесят три новенькі квартири, що їх от-от мали виставити на продаж. А коли я дізнався, що менше ніж за два квартали звідси є ще й Taco Bell, то зрозумів: це знак. Моя оселя мала бути тут.

Як я пізніше з’ясував, для створення цього куточка забудовникам довелося викупити весь квартал та об’єднати дві будівлі в одну. Крім квартир і кінотеатру тут був іще й тренажерний зал, місце, відведене під ресторан, та кілька офісних приміщень, що їх іще ніхто не зняв.

Я розповів про це місце іншим екс-колегам по LinkExchange. Знову пригадалися студентські роки і ядро нашої компанії, коли ми були нерозлийвода. Ми могли створити свою власну, дорослу версію студентського гуртожитку і сформувати власну спільноту. Перед нами відкривалася нагода створити свій власний світ. Це було щось непере-вершене.

Один по одному члени нашої команди почали перебиратися до цих квартир. Альфред оселився через пару дверей від моєї квартири. На момент, коли туди вселилися всі наші, ми спільно володіли двадцятьма відсотками квартир у всій будівлі й контролювали сорок відсотків місць в асоціації квартировласників. Все це дуже скидалося на гру в «Монополію», от лише ця відбувалася в реальному житті й була підігнана під наші реалії. Ви й гадки не маєте, як це зручно: спонтанно, коли заманеться, узяти і зайти до друга просто в піжамі чи, коли стане нудно, гайнути на кіносеанс.

Ще у процесі переїзду до нових осель ми з Альфредом вирішили заснувати інвестиційний фонд. У коледжі в однієї нашої знайомої вдома жила жаба, і вона запропонувала нам назвати фонд та бізнес-інкубатор Venture Frogs (що можна перекласти як «ризикові жаби» — ред.).

Звісно, ми так і зробили.

Загалом колишні працівники LinkExchange внесли до фонду $27 млн, після чого ми почали контактувати з людьми з інших компаній. Ми відвели одну двокімнатну квартиру під офіс і встановили там зо два комп’ютери і телефони.

Одного дня мені прийшло голосове повідомлення від чоловіка на ім’я Нік Свінмурн, який повідомляв про запуск сайту під назвою shoesite.com. Він мав намір створити такий собі взуттєвий Amazon, що став би найбільшим у світі взуттєвим інтернет-магазином.

На мій погляд, це був просто взірець невдалої затії з інтернетом. Чимало компаній торгували онлайн і кормами для тварин, і меблями — і втрачали на цьому велетенські суми. Крім того, не дуже віри-лося в те, що люди охоче купуватимуть взуття, не маючи можливості приміряти його перед тим.

Я потягнувся до телефону і вже збирався видалити запис, аж раптом Ніків голос вивалив на мене кілька статистичних довідок: обсяг взуттєвої промисловості у США — $40 млрд у грошовому еквіваленті, причому 5% усіх продажів — це замовлення за паперовими торговими каталогами. І саме цей сегмент взуттєвої індустрії зростав найшвидшими темпами.

Простий математичний підрахунок показав, що 5% — це два мільярди доларів. Той факт, що я ніколи не купив би черевиків без примірки, не мав жодного значення. Натомість тут важило те, що люди вже це робили, а якщо так, то чому б не припустити, що продажі через інтернет одного чудового дня зрівняються з продажами за паперовими каталогами. І ми з Альфредом вирішили, що цю тему принаймні варто обговорити.

* * *

Ми зустрілися з Ніком у неформальній обстановці у нашій квартирі. Він прийшов до нас у пляжних шортах і футболці. Здавалося, Нік ще вчиться у коледжі, а до нас забіг перекинутися двома словами, поки ще не скінчився обід.

Ми й не думали вдавати, начебто сидимо в крутому офісі, а