По той бік туману - Сергій Клемін

– Я не знаю, куди йти. Я нещодавно прилетіла сюди.

– Потрібно вибратися на головну вулицю. Там мають бути люди.

Макс вказав на заднє подвір’я, де крабів було набагато менше. Звідти хвіртка виводила на широку дорогу.

– Боже, звідки їх стільки? – майже ридала вона. Макс нічого не відповів, він узяв її за руку і вони кинулися через заднє подвір’я до головної вулиці, тієї самої, де в інші дні бувало повно продавців з вуличною їжею, і де зазвичай яблуку ніде було впасти.

Діставшись центральної вулиці вони зупинилися. Звідси проглядався ландшафт усього острова – вулиці, мости, дороги та дахи невисоких будинків – все тонуло в червоному живому потоці. Тільки зараз Зінгер побачив весь масштаб того, що відбувається. Вони повзли всюди. Клацання клешнів нагадувало якусь жахливу какофонію, що лунала з-за туману. Весь цей потік панцирів, клешней і мандибул рухався в бік океану, мабуть, щоб відкласти яйця для нового покоління. Катаракта заважала Максу добре розглянути деталі, але, схоже, людей на вулицях зовсім не було. Хоча на дорозі він все ж таки побачив шматок чиєїсь руки, над якою жадібно «працювали» мандибули двох крабів. Це виглядало бридко і огидно. Якоїсь миті увагу Зінгера привернув відкритий підвал, двері якого виходили на галявину. Пощастило, що крабів там зовсім не було. До бажаної мети лише кілька сотень метрів. Макс показав рукою.

– Ходімо до того підвалу, – тихо сказав Макс.

– Я сподіваюсь, їх там немає.

У голосі жінки відчувалося лише одне: життя її явно не готувало до зустрічі з такими монстрами. Вона була не просто розгублена і налякана, вона нагадувала безпорадну дитину, яка опинилась серед хижаків.

Вони пішли, потім прискорили крок, потім побігли, коли за ними поплелося кілька великих крабів. На дорозі біля паркану Макс намацав кочергу і дуже зрадів такій знахідці. Краби з’явилися тут як тут. Проте енергійні удари по мандибулам членистоногих зробили свою справу. Частина крабів відповзла. Скориставшись моментом він і вона попрямували до підвалу. Двері були не найміцнішими, але це давало хоч якийсь захист від вторгнення червоних карапаксів. Як тільки Віра переступила поріг, Макс заскочив за нею і надійно зачинив двері. Він глибоко видихнув. Усередині було прохолодно та похмуро. Полиці завалені якимись каністрами та інструментами. Він намацав вимикач. Засвітилася лампочка. Це було великим полегшенням.

– Вони сюди не дістануться? – запитала Віра.

У її голосі з’явилася така м’якість, ніби вони знайомі цілу вічність. Макс оцінив цю зміну.

– Я не знаю. Але тут ми можемо пересидіти якийсь час.

Тільки зараз Віра побачила, що нога її нового знайомого вся в крові. Вона кинулася нишпорити по полицях з інструментами.

– Здається, я знайшла бинт.

– Дякую, вона зовсім не болить, – трохи посміхнувся Макс, не дивлячись їй у вічі. Він звернув увагу, що в підвалі є два вузькі цокольні вікна, наче два злих ока. За ними нікого не було, але Макс розумів, що це ненадовго.

– Я колись працювала медсестрою. Повір, це потрібно зробити. На твоїй нозі не просто подряпина. Жаль, що немає під рукою перекису водню або якогось антисептику.

Макс покірно кивнув головою.

Віра почала дбайливо забинтовувати. Схоже, вона справді вміла це робити добре. Підвал, завалений курними речами, входив у повну дисгармонію з красою її приємних витончених рук. Макс дивився на них не без задоволення. Можливо, він би годинами дивився на них, якби вони проводили багато часу. Ця несподівана думка затрималась у його голові.

– Я майже закінчила, – із задоволенням повідомила вона. Він побачив радісну усмішку на її обличчі і злегка почервонілі щоки. Він усміхнувся у відповідь.

– Дякую, Віра. Як добре, що ми зустрілися. Ці чудові руки я... я...

Не встиг він домовити, як шибки у вікнах розбилися, і через них пробралася пара крабів. Віра верескнула. Один з них кинувся на Макса, але його реакція була швидкою. Кочерга перетворила ракоподібне на аморфну масу. Другий ледве встиг клацнути клешнями перед носом Віри і був також перетворений на купу червоних уламків. Білий слиз розтікався по підлозі. Піднявся гострий неприємний запах.

– Ну і смердять же ці тварюки! – вигукнув Зінгер, і в ту ж хвилину захотів узяти свої слова назад, звернувши увагу на перелякане обличчя Віри.

Вона тихо прошепотіла.

– Напевно, нам варто забити вікна якими-небудь дошками. Вони намагатимуться знову.

– Так, гарна ідея.

За дверима почулася якась метушня. Макс суворо глянув у бік дверей і кинувся копатися в старих речах у пошуках якихось дощок. Йому пощастило – дещо знайшов. Віра знайшла кілька довгих цвяхів. Юрист зрадів. В його очах блиснула подяка. Хоча в підвалі було цілком прохолодно, він відчував, як спітніло його тіло. Він кинувся забивати дошками одне, потім друге цокольне вікно. Руки швидко робили свою справу.

По той бік вікон вже було щось… і це щось хотіло проникнути в підвал. Здавалося, дошки надійно тримали натиск. Проте вхідні дерев’яні двері ледве трималися. Було чути, як численні клешні терлися з іншого боку, видряпуючи і вишкрябуючи її знизу.

– Мені страшно, – сказала Віра і злякано притулилася до нього.