Найзаповітніше бажання на Різдво - Делісія Леоні

Стук підборів по сходовому майданчику. Звук ліфта, а потім дверей, що зачинилися позаду. Вона вибігла з під'їзду на вулицю і зупинилася на ґанку, посміхнувшись сніжинкам, що повільно падали з неба на землю. У кишені задзвонив мобільний, потішивши її серце теплими мелодіями вальсу.

— Привіт! Ти не забула, що ми з татом тебе чекаємо сьогодні на святкову вечерю? - пролунав мамин голос.

— Привіт, мамо! Звісно, не забула! Я скоро буду.

— Знову підеш у музей? Дивуюся, може, тебе підмінили в пологовому будинку? Ніхто з наших родичів так не захоплювався мистецтвом, як ти! І скільки можна дивитися на одні й ті самі картини? У них нічого ж не змінюється!

Вона сумно посміхнулася сніжинкам, що вальсували перед нею. Батьки часто були незадоволені її захопленням різними видами мистецтва. Ніколи не розуміли і не зрозуміють.

— Ви бачили, як гарно на вулиці? - вирішила змінити вона тему розмови. - І сніг кружляє! Як у твоїй кулі, яка тобі дісталася від прабабусі, пам'ятаєш?

— Да годі тобі! Погода, як погода, як і минулого року, - забуркотіла мама і попросила дочку не спізнюватися на вечерю.

Сніжинки танцювали навколо неї, гралися, кликали за собою закружляти разом із ними в зимовому вальсі. Сніг припорошив  хутряний комір і її волосся, перехоплене атласною стрічкою.

Вона повільно йшла вуличками рідного міста, посміхаючись своїм думкам і насолоджуючись справжньою різдвяною атмосферою. Вона давно припинила звертати увагу на погляди перехожих. Їй було вісімнадцять, але вона не була схожа на жодну свою однолітку. Їй завжди здавалося, що вона загубилася у часовому просторі, серед світів. Вона часто оберталася, чуючи позаду чоловічий голос, він кликав її… Але щоразу вона не знаходила нікого.

У дитинстві її часто дражнили, а вона не розуміла, чому  так відрізняється від інших. Її не цікавило те, що цікавило будь-якого сучасного підлітка. Вона багато читала і її мова була красивою, мелодійною, хоч трохи... старомодною. Однолітки сміялися з неї, а дорослі – захоплювалися та милувалися. Вона могла грати на роялі годинами, читати книги – цілодобово, а вальсувати… нескінченність…

Їй часто казали, що вона вродлива. Але щоразу дивлячись у дзеркало – вона лише здивовано усміхалася, не знаходячи у своєму відображенні тієї краси, через яку її могли б покохати.

Їй були не цікаві парубки. Їй було легше спілкуватися із книгами. А ще… вона часто бачила один і той самий сон. Як вона танцює вальс із найпрекраснішим чоловіком на світі.

— Останній день відчинених дверей цього року! Останній день відчинених дверей цього року! Безплатно! Напередодні Різдва, тільки сьогодні – безплатний вхід!

Музей. "Виставка картин художника Х." Вона попрямувала до будівлі, подумки оцінюючи та вкотре захоплюючись старовинною архітектурою. Колись, давним-давно, цей особняк належав дуже знатній родині. А після смерті всіх спадкоємців – в ньому відкрили музей, виставляючи славнозвісні картини одного з художників минулих століть. Цей будинок завжди викликав у неї зворушливі, незнайомі, сильні почуття.

 Вона з дитинства любила пропадати тут годинами, часом приходячи в годину відкриття та залишаючи його разом з останніми відвідувачами. Вона могла розповісти про кожну картину набагато більше, ніж будь-який з екскурсоводів. Вона вигадувала для кожного полотна особисту історію і розповідала їх відвідувачам. Вони слухали її щоразу затамувавши подих.

Вона почувалася тут дивно... Може, через те, що вона за ці роки вивчила тут кожен куточок? Кожен мазок на картинах, кожен підпис? Їй здавалося, що цей будинок – частинка її. Як би вона хотіла жити в ті часи, коли тут вирувало справжнє життя!

Повільно піднімаючись знайомими сходами, вона проводила ручкою по прохолодних мармурових поручнях.

Скільки людей цей камінь пам'ятає? Скільки людей торкалися його холоду? Цікаво, а чи були щасливі люди, які жили у цьому будинку?

Повільно піднімаючись сходами, вона намагалася побачити цей будинок іншим. Як у ньому ходили слуги, балувалися діти, влаштовувалися святкові вечері і господарі спускалися цими самими сходами в їдальню.

Сьогодні людей тут було багато. Усі тинялися, фотографували, голосно сміялися… Як жахливо цим стінам чути і бачити… чужих людей, чужу епоху. Вона підійшла до картини дівчини і вдивилася в її ніжне, усміхнене обличчя.  Перед очима промайнули уривки зі сну чи… минулого?

Вальс. Тут, у цьому будинку. На першому поверсі. Його руки на її талії. Його дихання на її щоці. Його погляд, що обпалює, хвилює. Дотик його губ до її руки. Його поцілунок… там, на вулиці, в саду, за яблунею…

Як же сумно і самотньо в цьому холодному, сірому, чужому для неї світі.

Настав час повертатися в реальний світ. На неї чекають батьки. Востаннє глянувши на портрет, вона сумно посміхнулася.

— Яка красива, - пролунав десь поруч хлоп'ячий голос років 7.

Вона глянула на хлопчика, що стояв поруч, і зніяковіла.

— Ви така ж гарна, як вона, - показавши пальцем на картину, сказав він. – І дуже схожі. Це ваш портрет?

Хіба вона схожа на цю красуню? Ось смішний хлопчисько!