Мелодія серця - Вікторія Ван

Юн злегка всміхнулася, нахиливши голову ближче до нього.

— Я теж боялася, — зізналася вона, її голос був таким же тихим, але тепер у ньому звучала м’яка впевненість. — Боялася зробити цей крок і втратити все, що ми мали. Але зараз… зараз я не боюся.

Техьон підвів її руку до своїх губ, м’яко поцілувавши її долоню. Він не відводив очей від її обличчя, його погляд був сповнений ніжності й турботи.

— Я обіцяю, що не підведу тебе, — сказав він тихо, серйозно. — Ми зможемо подолати все разом, Юн.

Юн кивнула, відчуваючи, як її серце переповнюється теплом від його слів. Вперше за довгий час вона відчула, що знаходиться на правильному шляху. Її страхи і сумніви почали зникати, залишаючи після себе лише впевненість у тому, що поруч із Техьоном вона знайде те, що шукала так довго.

Вони сиділи поруч ще кілька хвилин, мовчки спостерігаючи, як місячне світло відбивається в озері перед ними. Їхня близькість більше не була напруженою — навпаки, вони відчували себе спокійно і комфортно в присутності одне одного.

— Давай залишимося тут ще трохи, — прошепотіла Юн, не бажаючи, щоб цей момент закінчувався.

Техьон м'яко кивнув і обійняв її за плечі, підтягуючи ближче до себе.

— Ми нікуди не поспішаємо, — сказав він. — У нас є час.